Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Садоавангардистський симптом як симптом ненависті

Інтертекстуальна кастрація українських «батьків» визначила аналітичний дух маргінальності. О. Ірванець, закликаючи «Любіть Оклахому!» супроти сосюринського «Любіть Україну!», діяв символічно й симптоматично — проти ненависного материнського об’єкта, сексуалізуючи читання, несвідомо вносячи сюди агресивність садистського акту (ґвалтування). Мотиви відвертого натуралістичного ґвалтування згодом визначили прозу Ульяненка, критику І. Бондара-Терещенка[1254], інтелектуальний дискурс від О. Бузини до В. Єшкілєва. Ніцшівська воля до влади, що дозволяє осміювати пророків, надихнула садоавангардистів на деструктивні мистецькі акції. Невипадково, шукаючи відповідну для часу установку, В. Єшкілєв прагне реставрувати ніцшівську волю до влади[1255]. Згідно з цією демонічною настановою пізнання літератури зводиться до демонтування текстів, розкладання їх на частини з метою осміяння, що виражає потяг до максимального володіння об’єктом, а це передбачає його символічну смерть, тобто актуалізує деструктивний потяг до знищення. У художній літературі проімперська садоавангардистська акція призводить до неусвідомленої символізації насильств, вбивств, ґвалтувань тощо.

Українська література, як і всі літератури, не могла уникнути садистських імпульсів, якщо взяти до уваги, що садистська фаза є органічною в онтогенезі. Садистський психотип як «доброякісний» у фроммівському тлумаченні стає актуальним на певній стадії розвитку національного характеру. Однак на сучасному порубіжжі проявив себе неусвідомлений злоякісний садист, який намагається перетлумачити українську літературу, демонтувати її код. Яскравою ілюстрацією цього процесу стала книга О. Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко. Інтелектуальний тріллер» (2000). Назва книги й емоційне представлення «Кобзаря» як «Кровавої Біблії», показ українських бунтарів кримінальними злочинцями, вурдалаками, а української культури в кровавих садистських образах (образ кровожадібного гопака і т. п.), — все це є втіленням садоавангардистської стратегії, що постає з імперської тоталітарної позиції щодо національної (материнської) культури. Анальність спрощення у тлумаченні універсального письма і постаті Шевченка фіксується як настанова для читання: «Не варто шукати прихованих смислів. Їх немає. Адже це просто маячня не зовсім нормальної людини, одержимої сценами жорстокості. Матеріал для психоаналітика — не більше того»[1256]. Для злоякісного садиста деструкція є провідним принципом на шляху до влади над об’єктом (яким у цьому разі має стати українська культура). Прив’язаність до Шевченка явно садомазохістська: механізм ненависті запускається частковою патологічною рисою, яка видається Бузині занадто зрозумілою, йдеться про перверсивний садизм. Едіпова боротьба Бузини з Шевченком втілює бажання торжества авангардистської постколоніальної гіпертрофовано індивідуалістичної культури, що пориває з «батьківським» і «материнським» об’єктами. Такі дослідження роблять, як правило, не з пізнавальною, а з агресивно-загарбницькою метою. Оскільки письмо випускає індивідуальний психічний досвід у зовнішню реальність, то українське психоаналітичне літературознавство не повинно залишати без усвідомлення такі характерні агресивно-загарбницькі психоавтопрезентації, як письмо О. Бузини, І. Бондара-Терещенка, В. Єшкілєва та ін., оскільки вони працюють на формування масової свідомості, як у свій час письмо О. Гончара.