Вибрані твори. Том II

Руфій. Так, а якби в тебе було хоч трошки здорового глузду, щоб дозволити мені перерізати йому горлянку,— ти б цим заощадив його пайку. Але хай там як, а він не втече. Троє вартових сказали йому, що прошиють його своїми пілумами, коли він ще хоч раз потрапить їм на очі. Що більшого вони можуть зробити? Він воліє лишатися тут і шпигувати за нами. Так зробив би й я, коли б мені довелося мати справу з генералами, що слабують на напади милосердя.

Цезар (знову сідає на своє місце, знищений цим доводом). Гм! Значить, він хоче бачити мене.

Руфій. Еге! І я привів його з собою. Він очікує там (показуючи великий пальцем через плече) під охороною варти.

Цезар. І ти хочеш, щоб я з ним побачився?

Руфій (уперто). Я нічогісінько не хочу. Я гадаю — ти вчиниш так, як тобі сподобається. Не звалюй цього на мене.

Цезар (з таким виглядом, ніби він це робить, лише щоб задовольнити Руфія). Добре, добре, введіть його нагору.

Руфій (гукаючи). Гей, варто! Звільніть цього чоловіка й пришліть його до нас нагору. (Киваючи пальцем). Ходи сюди!

Потіній входить і з недовір’ям зупиняється між ними обома, дивлячись то на одного, то на другого.

Цезар (прихильно). А, Потіній! Милости просимо. Які новини сьогодні, Потінію?

Потіній. Цезарю, я прийшов попередити тебе про небезпеку й подати тобі одну пропозицію.

Цезар. Не звертай уваги на небезпеку. Кажи, яка пропозиція?

Потіній. Цезарю, ти гадаєш, що Клеопатра тобі віддана?

Цезар (серйозно). Мій друже, я вже знаю, що я думаю. Переходь до твоєї пропозиції.

Потіній. Я викладатиму просто. Я не знаю, з милости яких богів ти зміг оборонити палац і декілька ярдів узбережжя проти цілого міста й армії. Відтоді як ми відрізали вас від озера Мареотіс і ви накопали криниць у солоному морському піску й принесли з них відра з прісною водою, — ми зразуміли, що ваші боги непереможні й що ти твориш чудеса. Я більше не погрожую тобі...

Руфій (саркастично). Дуже мило з твого боку, далебі.

Потіній. Хай буде так: тут хазяїн — ти. Наші боги наслали північно-західних вітрів, щоб затримати вас у наших руках, але ви виказали себе й тут надто дужими.

Цезар (лагідно заохочуючи його перейти до суті). Так, так, мій друже. Але що далі?

Руфій. Викладай, чоловіче! Що маєш сказати?

Потіній. Я маю сказати, що у вас в таборі є зрадниця. Клеопатра.

Мажордом (повідомляючи, стоячи коло столу). Цариця! (Цезар і Руфій встають).

Руфій (тихенько до Потінія). Ти повинен був викласти це раніше, дурню! Тепер надто пізно.

Клеопатра в пишному вбранні урочисто входить проходом у колонаді й, минаючи статую Ра і стіл, підходить до Цезаря. Її двірня на чолі з Фтататітою приєднується до обслуги коло столу. Цезар поступається своїм місцем Клеопатрі, на яке вона й сідає.

Клеопатра (побачивши Потінія, говорить жваво). Що робить він тут?

Цезар (в найблагодушнішому настрої сідаючи поруч неї). Якраз намірявся розповісти щось про тебе. Провадь далі, Потінію.

Потіній (замішано). Цезарю... (він заникується).

Цезар. Ну, викладай.

Потіній. Те, що я маю сказати, призначено для твого вуха, а не для царициного.

Клеопатра (з прихованою люттю). Є засоби, щоб примусити тебе говорити. Стережися!

Потіній (задирикувато). Цезар не використовує цих засобів.

Цезар. Мій друже, у цім світі, коли чоловік має щось сказати, то труднощі не в тому, щоб примусити його це сказати, а в тому, щоб перешкодити йому говорити це надто часто. Дозволь мені відзначити день мого народження, відпустивши тебе на волю. Прощавай, ми більше не зустрінемося!

Клеопатра. Цезарю, таке милосердя — божевілля.

Потіній (до Цезаря). Чи не даси ти мені приватної аудієнції? Твоє життя може залежати від цього. (Цезар велично встає).

Руфій (тихенько до Потінія). Віслюче! Тепер почнеться героїчна вистава.

Цезар (по-ораторському) Потінію...

Руфій (перебиваючи його). Цезарю, обід зіпсується, доки ти будеш говорити свою улюблену проповідь про життя і смерть.