Крига. Частини І–ІІ

Я невпевнено посміхнувся.

— Підійди-но, — кивнула вона підбадьорливо, — ну ж бо, я тебе не з’їм.

Вона вхопила мене за руку.

— Покажи.

Ворожка встигла тільки випростати мені пальці й похитати головою над обгризеними до крови нігтями; та перш ніж вона повернула мені руку долонею вгору, я вирвався.

— Я тебе так не відпущу, — буркнула вона, підводячись. — Хочеш, щоб я зажурилася до смерти? Фредерик теж мені нічого не каже, ви ніколи мені нічого не говорите. Якби Вінцентій, упокій, Господи, його душу, послухав мене й не пішов тоді на Праґу…

— У мене немає часу на ці пасьянси!

— Тс-с-с, дитинко, зараз ми все хутенько з’ясуємо, — з’ясуємо, пояснимо, просвітлимо, — зараз ми побачимо, lux in tenebris, вже, вже.

Жваво наспівуючи, пані Марія вийняла з креденса баночку з чорним огарком, прибрала зі столу тацю із філіжанками й блюдцями, кошичок із засушеними квітами, в’язання і пряжу та сувертень рублів, поправила мереживну скатертину й переставила лампу на присадкуватий комодик, який ховав за орнаментованими дверцятами зіпсовану оркестрину. Вийнявши огарок, вона умістила його посеред столу на перевернутій накривці від слоїка. Потому взяла мене за руку, за рукав кожуха, й енерґійно потягнула до вікна.

— Тут, — сповістила ворожка, поставивши мене за який метр від стіни, вкритої вицвілими шпалерами із узором з очерету й журавлів. — І прошу не рухатися, ну, дуже прошу. — Я пробурмотів щось на знак згоди й залишився стояти, засунувши руки в кишені розстебнутого кожуха, з ногою, відставленою на крок у бік дверей. Пані Марія повернулася до столу. Послинивши пучки пальців, вона скрутила між ними чорний ґніт тьмічки, скрутила, випросталася й аж замуркотіла від задоволення. Ворожка чудово забавлялася, не сумніваюся, що саме задля таких моментів вона й жила. Жінка приклала запаленого сірника до ґноту. Я бачив пані Марію збоку, схилену над столом із червоного дерева, як вона обережно тягнеться до тьмічки згори, полум’я сливе торкалося її пальців. Пролунав сухий тріск, наче перелом невеликої кістки або удар ременем об дерево, й вогонь перескочив на тьмічку, за мить секунди міняючи барви навспак. Кімнату виповнила яскрава пітьма. Тремтяче тьмітло розлилося на світ, ковтаючи в щільну тінь круглий стіл, схилену над ним Марію Вельц, ампірні крісла, оркестрину, образ Марії з Немовлям у золотому окладі, старий креденс, знімки покійного інженера, сервіз берлінської порцеляни, дюжину глиняних глечиків на низькій жардиньєрці, грамофон із тріснутою трубою, жалюзі, штори й папороть біля вікна. Тьмітло, мабуть, витекло далі, за вікно, — над вулицею Холодною мусило зробитися темніше, і якби хтось із перехожих підняв голову, то побачив би на третьому поверсі прибуткової кам’яниці поміж жовто освітленими прямокутниками вікон одне чорне, мов смола. Натомість тут, усередині, межі мороку визначали предмети, які опинилися на шляху в тьмітла, — світінь, яку воно кидало, лягала геометричними плямами світлости: під столом, у кутку за шафою, позаду пані Вельц. Коли вона поворушилася, то поворушилася і її ясна світінь. Однак тьмітло не було звичайним реверсом світла; воно не оминало перешкод по прямій, та й самі межі мороку й світіні не залишалися незмінними. Шафа не рухалася, тьмічка не міняла позиції, а все ж прямокутник відблиску на шпалері за бічною стінкою меблі то стискався, то роздимався, лінія світла й пітьми еліптично вигиналася назовні й усередину, від верхнього кута світіні щомиті виростало лійкувате продовження блиску, розширюючись аж до стелі, щоб одразу ж згорнутися в собі й устромитися кривим іклом пітьми в глиб світіні… Гарячкове лопотіння світла й тьмітла не сповільнювалося ні на секунду.