Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
О ні, тільки не це.
Мені вздовж хребта пробігає холодок.
Зараз мене непокоїть багато речей. По-перше, поразка нічного загону означає, що тепер ніхто не прийде нам на допомогу і що скоро в нас, мабуть, закінчиться їжа. По-друге, хоч це й не так суттєво, та все ж ця місія була моєю ідеєю, і тепер я втрачаю довіру своєї спільноти.
Я виходжу на площу перед собором і скликаю термінову нараду. Ми відразу ж формуємо, як сказав Піфагор, «кризовий комітет», до складу якого входить лише кілька обраних.
Ми вирішуємо зібратися за великим столом у соборі в місці, яке Піфагор називає «вівтарем». Всього нас дванадцять, найрозумніших та найавторитетніших котів.
Ще до того, як хтось встигає відкрити рота, я заявляю про свій авторитет, почавши розмову.
— Було два варіанти. Перший — іти на пошуки допомоги. Ми спробували і отримали результат, який я б назвала незадовільним. Другий — нічого не робити, але так ми ризикуємо померти з голоду. Вольфгангу, як думаєш, скільки часу ми протримаємось?
— А що я? Чому ти мене питаєш? — захищається той.
— Тому що знаю: їжа — це твій основний інтерес. Ну ж бо, відповідай.
— Без риби, лише на запасах? Ну, я б сказав, місяць. Але наближається зима, мабуть, у холоди нам треба буде більше їсти, щоб вижити.
Я відчуваю, як присутні нервуються. Есмеральда піднімає лапу й просить слова.
— Можна зруйнувати верхню дамбу.
— І як ти собі це уявляєш?
— Попросимо наших слуг людей підпалити її. Це ж просто дерев’яна споруда, вона мала б добре горіти.
— Так, але вона мокра, тому так легко не згорить, — втручається Піфагор.
— Можна облити її бензином, — відказує Есмеральда. — Ми вже мали нагоду переконатися в його ефективності, коли захищали від штурму Лебединий острів.
— У нас немає бензину, — гірко зауважує Вольфганг.
— Треба просто всіх їх повбивати! — нявчить Анджело, який непомітно прослизнув на нараду без дозволу.
— Пробачте йому, — кажу я. — Він ще зовсім юний.
— Здається, я знайшов вихід, — оголошує сіамець після коротких роздумів.
Мені страшенно подобаються ці слова.
— Але він непростий. Перед нашою нарадою я переглянув за допомогою Третього Ока декілька схожих історій, які спіткали людство в минулому. До найвідоміших належать облога Трої греками, Алезії — римлянами, Константинополя — турками-османами, юдейської фортеці Масама — римлянами, Відня — монголами… Словом, я не буду перелічувати всі, але один випадок привернув мою увагу.
Мене дратує його самовпевнений тон, коли він говорить так, ніби знає більше за всіх.
— Це облога Парижа пруськими військами у 1870 році.
Інші коти взагалі не розуміють, про що йдеться, бо, звичайно ж, не знають людської історії. Я теж нічого не тямлю, але вдаю, що це не так:
— Розкажи їм.
Піфагор зараз схожий на вчителя, який проводить урок.
— Отож, — пояснює він, — після війни 1870 року, у якій зійшлися французи та пруси (тобто німці), останні спершу завоювали кордони, а потім оточили столицю Париж і хотіли перенести туди свій штаб.
— Це відбувалося саме тут, — дозволяю собі додати.
— Авжеж. Тобто не тільки тут — радше, по всьому місту. Парижани шукали способу зв’язатись із зовнішнім світом та знайти допомогу, і їм це вдалося: вони прорвались не наземним, а повітряним шляхом.
— Як птахи? — здивовано запитує Есмеральда.
— Саме так. Як птахи. Саме в такий спосіб їхньому лідерові Леону Гамбетті вдалось покинути Париж. Він перелетів лінію облоги та приземлився за лінією фронту з метою сформувати армію опору.
— І як це можливо? — приголомшено запитує Вольфганг.
— Завдяки… повітряній кулі.
— Завдяки чому? — перепитує Есмеральда.
— Магічний апарат, який дає безкрилим можливість літати.
Піфагор чухається, ніби його свербить Третє Око.
— Це працює так: тепле повітря піднімається вгору, тому, якщо наповнити ним кулю, вона зможе підняти в повітря людей чи предмети, які перебувають у прикріпленому до неї коші.
Інколи я запитую себе, чи бува сіамець не розповідає казок, щоб вразити мене. Однак він здається впевненим у тому, що каже, тому я йому вірю. Але я все одно обіцяю собі перебити його, щоб залишатись у центрі уваги:
— Кулю піднімає тепле повітря, це зрозуміло. А на що ця повітряна куля схожа?
— Йдеться про оболонку розміром із будинок. Її наповнюють теплим повітрям, до неї чіпляють кіш, таку велику скриню. І ця конструкція злітає в небо.