Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Ми летимо.
Лише задля того, щоб справити враження на Піфагора, я стаю на краєчок ванни, пазурями чіпляюся за мотузку. Від того, що бачу, паморочиться в голові. Варто віддати належне людям: щоб винайти такий літальний апарат, треба бути дуже талановитим.
Мій череп згори гріє фурма, пристрій для подачі теплого повітря, тим часом що вище ми піднімаємось, то більше мерзнуть мої лапи. І я принагідно відкриваю для себе: виявляється, зі збільшенням висоти температура падає.
Наталі погладила мене. Смілива жінка. Зізнаюсь, вона зробила добру роботу.
Якщо колись нам вдасться поговорити, треба буде подякувати їй.
Я стрибаю їй на плече, вона знов мене гладить, я нявчу їй на вухо: «Продовжуй».
Вона відповідає своєю мовою, проте, як завжди у наших розмовах, я розпізнаю лише своє ім’я: «Бастет».
Підозрюю, вона дякує за те, що я така добра господиня, не всім же людям щастить натрапити на таких.
Подейкують, колись навіть були коти, які виховували своїх слуг людей, дряпаючи їм руки.
В якийсь момент Наталі — мабуть, через хвилювання, — запалює цигарку.
Ох, я не зношу запаху диму від цигарок, до того ж, їхні токсичні речовини осідають на моїй шерсті, і коли я вмиваюсь, їхні часточки кусають мені язик.
Я не можу дати це зрозуміти Наталі, тому просто відходжу і вмощуюсь якнайдалі від неї, схиляючись над прірвою.
Чим вище ми підіймаємось, тим ширше стає поле зору. Я звертаюсь до Піфагора, хоч він все ще ховається на дні коша:
— Куди ми прямуємо?
— Це повітряна куля, а не дирижабль, вона піднімається і опускається, нею неможливо покерувати.
Підозрюю, він жартує. Напевне жартує.
— Тобто ми не можемо вибрати напрям? І ти це говориш мені тільки зараз!
— Так, вибач, треба було попередити тебе.
Ще б пак. Якщо б я знала раніше, я б нікуди не полетіла.
— Он як? І як же інакше ми обійдемо пацючу облогу?
— Треба дочекатись, поки горизонтальні потоки повітря не скерують нас у потрібному напрямку. Проблема в тому, що ми не знаємо, ні яка буде сила вітру, ні куди він буде віяти. З іншого боку, ми можемо визначити повітряні потоки й перемістити туди кулю.
— А як ми визначимо ці потоки?
— Спостерігаючи за рухом хмар, диму та птахів. Коротше кажучи, за всім, що рухається на нашій висоті.
— І ти вмієш це робити?
— Я — ні, але Наталі вміє. Найкраще було б прямувати на північ, адже брунатна орда вже завоювала весь південь. На півночі нам треба знайти людей і постаратися переконати їх стати на наш бік.
Я бачу, що повітряні потоки справді є і що хмар стає дедалі більше. Ми занурюємось у товщу туманної пари, з якої на цей раз не вдається вибратись. Ми втрачаємо будь-які видимі орієнтири і вже не знаємо, ні де перебуваємо, ні на якій висоті.
Ми кружляємо у ватяній парі ще якийсь час. Коли туман врешті розсіюється, на обрії з’являються нові місця. Безкраїй ліс. Мені як уродженці міста, яка все своє життя провела в будинках, це море зелені наганяє дрижаків. Куди око сягає, розкинулися зелень, дерева, трави; ніякого тобі тротуару, машин, будинків чи вуличних ліхтарів. Нічого сірого чи чорного, лише зелений, помаранчевий та червоний — кольори кінця осені.
Врешті здіймається вітер і жене нас вперед. Кіш гойдається, Наталі втрачає рівновагу, падає на крісло і трохи притискає сіамця, той жалібно нявкає.
Я єдина вправно балансую на краю ванни і спостерігаю за всім з висоти. Вітер розвіває мої вуса та куйовдить шерсть. Я насолоджуюсь нагодою літати, як пташка.
У Наталі розтріпане волосся, вона перехиляється через кіш і блює. Гадаю, це ідеальний момент, щоб почати розмову, тож звертаюсь до Піфагора:
— Я хочу поговорити зі служницею, будеш перекладачем?
Він дає знак згоди зі своєї схованки на дні коша.
— Скажи, що я шаную її відважний крок — податися разом з нами в цю подорож.
Піфагор нявчить, а Наталі щось йому відповідає людською мовою. Він перекладає:
— Вона каже, що вважає тебе прекрасною кішкою.
— Подякуй їй. І скажи, що не варто переживати. Ми, коти, в будь-якому разі скоро візьмемо в лапи всю планету і прийдемо на зміну людській цивілізації, яка гине на очах. — Вона каже, що для того, аби перейняти естафету від людської цивілізації, «вам, котам» бракує трьох ключових понять:
1) ЛЮБОВ
2) ГУМОР
3) МИСТЕЦТВО
Я відповідаю після коротких роздумів:
— Щодо любові, то любити я вмію. Безперечно, я практикую любов частіше і краще за неї.
— Ні, вона говорить не про спарювання, а про іншу любов. Про ту, в якій, за її словами, головне — почуття.