Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Розчарована і засмучена я дивлюсь, як вдалині ховається сонце. Десь глибоко в душі є відчуття, що наші безтурботні дні лишилися в минулому і віднині горе почало підточувати безтурботність у нашому Раю.
Анджело помітив моє занепокоєння й почав муркотіти, щоб розрадити мене.
Хоробрий Анджело. Не знаю, в яку пригоду я тебе втягнула, але, сподіваюся, в неї буде щасливий фінал.
Я не наважуюсь йому сказати, що моєму поколінню пощастило жити в комфорті і в повній безпеці, тоді як його покоління чекає похмуре майбутнє.
— Ми підемо вбивати тих пацюків? — запитує син.
— Ні, Анджело, їх занадто багато. У нас нема шансів на перемогу.
— Але, мамо, з допомогою кіт-ван-до я можу знищити сотні пацюків!
— Але, сину, їх десятки тисяч! Ти не впораєшся.
— Благаю, мамо, дозволь мені піти на ворогів!
— Я дозволяю тобі піти спати.
Він дивиться на мене:
— Гаразд, але коли я стану при владі, то не буду боягузом. Я не побоюсь піти війною на ворогів.
— Так і буде, а поки іди спати.
Скільки часу потрібно молоді, щоб порозумнішати? Я, звісно, не маю нічого проти насильства, коли воно потрібне та дієве, але в нашій ситуації діяти означає піти на вірну смерть. Проблема молоді полягає в тому, що вони думають про короткотривале задоволення (як вбивство у випадку Анджело), не задумуючись про наслідки. Однак якщо дивитись на довгу перспективу, то за насильство доводиться платити занадто високу ціну. У глибині душі я знаю, що мир — це єдиний правильний шлях.
Наталі бере мене на руки і гладить. Я відчуваю в ній тривогу. Облизую їй підборіддя, ховаю голову під ліву пахву, нюхаю її пітний запах, який дедалі більше мені подобається, і далі міркую.
І ось мій висновок: необхідно зібратися всім разом для пошуку рішення.
Я зістрибую з рук Наталі, риссю біжу на площу перед собором, розмовляю з кількома котами, і ті йдуть на пошук решти. Коли нас зібралося досить багато, я запропонувала всім піти в місце між криласом та вівтарем у соборі.
Ми не запрошували людей, бо не хотіли втрачати час на переклад Наталі чи Патриції (між нами кажучи, їхній запах заважає мені думати).
В перший ряд стало двадцять котів, здебільшого ті, що колись жили в помешканнях, або бездомні, які брали участь у битві за Лебединий острів, тобто ті, які знають, через що нам довелося пройти, щоб збудувати цей притулок.
Ми переглядаємось. Оскільки ніхто не наважується заговорити першим, я беру цю роль на себе.
— Це може вас здивувати, але навіть я не знаю, що робити, — кажу сухо.
— Ми можемо спробувати прорватися, — пропонує Есмеральда.
— Так, чудова ідея! — підхоплює Анджело. — Треба напасти на них! Всіх їх знищити!
О, що він городить? Не варто було дозволяти йому приходити.
Зітхаю і хитаю головою на знак несхвалення. Я не люблю повторюватися, Вольфганг це добре знає й відповідає за мене:
— Їх занадто багато.
— То що нам залишається? Втеча? — запитує Піфагор.
— Як? — відповідаю я. — Усі навколишні береги під контролем ворогів. Вони перегородили річку внизу та вгорі. Деінде на нас буде ще легше напасти, ніж на захищеному мурами острові Сіте. Схоже, пацюки залишаться на берегах, бо не мають засобів для штурму наших захисних споруд та зовнішньої стіни. Але вони неодмінно нападуть на об’єкт, що пливе по річці у спробі втекти.
— Може, переговори? — пропонує пацифіст Піфагор в надії запобігти зіткненню.
— Напасти на них зненацька? — наполягає Есмеральда, з іскрою у своїх прегарних жовтих очах, отінених чорним хутром.
— Так, і вбити всіх до одного! — запально повторює Анджело.
Я слухаю пропозиції. Мені не сподобалась жодна, тому беру слово.
— Врешті-решт, чим більше я міркую, тим більше мені починає подобатись ідея нічної втечі на пошуки допомоги. Заручившись підтримкою свіжих сил, ми зможемо ззовні посадити наших поневолювачів на лід.
Запала коротка тиша. Потім прокотився гомін. Здається, всі присутні визнають доцільність мого плану, попри те що я сама розумію, що його складно буде реалізувати.
Я висунула цю пропозицію, бо знаю, як важливо в такій ситуації діяти, а не киснути в безнадії. Це мій спосіб давати раду в такій скруті: робити все, щоб зберігати імпульс, не підпорядковуватися стратегічним рішенням ворогів, а ще менше — моїм союзникам.
Та однією з наших слабин — утім, як і всіх котів, — є волелюбність і навіть свавільність. Ми не любимо підкорятися, не любимо лідерів, не любимо ієрархії. Кожен кіт вважає себе найкращим і сприймає інших як своїх підданих. У цих умовах важко встановити загальну дисципліну. Тож я йду на ризик: