Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Перші запуски відбулись у жовтні 1783 року в Парижі, в передмісті Сент-Антуан. Спершу польоти були закритими, себто повітряну кулю тримала прив’язана до землі мотузка. Згодом, 21 листопада 1783 року, Пілатр де Розьє у супроводі маркіза д’Арланда дав собі повну волю: куля вирушила з Порт-де-ля-Мюет на заході Парижа й піднялась на висоту 1000 метрів, вітер відніс її на південний схід аж до кварталу Бют-о-Кай. Двоє чоловіків були змушені приземлитися, коли дим із жарівень підпалив паперову основу кулі. У той день вони подолали 9 кілометрів за 25 хвилин.
Двом братам Монгольф'є у нагороду було присвоєно титул шевальє, і вони взяли собі за девіз: «Ми сягнемо зірок».
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
19. Політ
Моя матуся завжди казала: «Коли в тебе є вибір, іти чи не йти, завжди обирай перший варіант. У найгіршому випадку ти дізнаєшся, чому не варто було йти».
Тому я йду.
Здається, буде гарна погода.
Ми зібрались у дворі префектури поліції острова Сіте.
Ця споруда з високими стінами дозволить нам пролетіти непоміченими з берегів, я вже помітила, що пацюки-розвідники залізли на верхівки дерев, щоб спостерігати за тим, що в нас відбувається.
Ми з Піфагором залазимо у пластикову ванну-кіш. Наталі розмістила всередині три маленькі крісла. Одне підтримує газові балони, на друге сідає вона, а третє для нас, щоб ми могли виглядати з коша. По боках висять мішки з піском. Вони служитимуть баластом, якщо нам знадобиться швидко набрати висоту.
Їжі й так немає, тому моя служниця напхала в рюкзак всілякого причандалля, від ножа і молотка до бінокля і компаса. Люди піднімають оболонку кулі, щоб вона не зайнялася, і Наталі підпалює цівку. Спалахує жовтий вогонь.
Тепле повітря починає наповнювати тканину, та надимається і здіймається вгору. Величезна сфера повітряної кулі повільно розкривається. Я відчуваю, як кіш тягне вгору. Проте задля безпеки мотузки прив’язали до кілків, вбитих в землю. Мотузки натягнулись, коли куля цілком наповнилась. Ванна тремтить і підноситься в повітря. Її стримують лише мотузки.
Коти і люди зацікавлено дивляться на нас. Анджело вмостився у Патриції на плечі, Вольфганг з Есмеральдою вилізли на дерево.
— Вбий якомога більше пацюків! — кричить мій син.
— Спершу я приведу допомогу і знайду їжу!
— Для початку постарайтесь повернутися живими! — нявчить Есмеральда.
— Не покидайте нас, без вас нам кінець! — додає Вольфганг.
— Що б там не сталось, не турбуйся, мамо, якщо ти загинеш, я візьму все на себе, — підсумовує Анджело.
Вони мимоволі затримують нас, я відчуваю, що пора прощатися з цією групкою песимістів, тому я подаю знак: рушаймо!
Піфагор передає повідомлення Наталі, вона одним махом відтинає мотузки, повітряна куля здіймається вгору.
Я помічаю, що шаманка, яка спостерігає за нашим польотом, хвилюється, проте людські емоції важче розшифрувати: люди не піднімають хвоста, не настовбурчують вуха, ховають запахи під тканинами. Ці істоти тримають свої справжні почуття в таємниці.
Я навіть переконана, що вони самі не розуміють емоцій одне одного.
Я застрибую на плече своєї служниці, бо хочу спостерігати за всім з найзручнішого місця. Піфагор боїться запаморочення, тому ховається під кріслом.
Він може зімліти? Дивно, адже він не боявся висоти, коли ми кохалися на химері собору Паризької Богоматері. Очевидно, що його лякає відсутність зв’язку з землею.
Я теж не ідеальна. Може, ви ще не знаєте, але в мене теж є свої фобії: вода, абсурд, бруд, але висоти я не боюсь.
Ми швидко піднімаємось вище і вище. Всього за кілька секунд пролітаємо над шпилем собору Паризької Богоматері, в цю мить у людей виникає хороша ідея — привітати нас дзвоном. Навіть якщо пацюки-розвідники побачать нас, вони нічого не вдіють, не зможуть завадити втечі повітряним шляхом.
Ми піднімаємося все вище, острів Сіте поволі перетворюється на сіру мигдалину, яку омиває зелена річка із сонячними блискітками.
Звідси наш Рай схожий на людське око.
— Ще жоден кіт не був так високо, — зачудовано кажу я.
Піфагор відповідає мені з дна ванни:
— Та як, згадай: у 1963 році люди запустили у ракеті кицьку Фелісет.
— Так, але ти казав, що вона не могла бачити, що коїться навколо, а ми можемо.
Ну принаймні я можу.
Відкривається горизонт, і я помічаю на берегах тьмяні обриси пацючих військ та їхні дамби на річці. Їх ще більше, ніж здавалося.