Без дозволу на розслідування

— То в якій справі, хлопче? — буркнув.

А може, це не Куртій? Невже хлопці пожартували? Але ж рожева пляма. Я знічено переминався з ноги на ногу.

— Хіба ви не Куртій? — нерішуче запитав.

— Куртій, — кивнув чоловік, утупившись у зошит.

— А я — Загайгора.

— Угу, Загайгора, — машинально повторив і нараз прикипів до мене карими очима, тихо повторив: — Загайгора. Син Федора…

Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мовби знав його давно і ми бачилися щодня. Його кремезна, огрядна постать зберігала військову виправку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоловіком.

— Як ти мене розшукав?

— Мати дала адресу.

— Нарешті. Як я хотів з тобою побачитись, Арсене. Ти не уявляєш, як хотів! — Не спускав з мене уважних очей. — Я весь час чекав на то зустріч.

— Тепер ми зустрілись, Дмитре Семеновичу.

— Добре, що приїхав.

— Я не міг не приїхати.

— Як здоров'я матері?

— Трохи на серце скаржиться.

Куртій скрушно похитав великою головою.

— Да-а, війна, — звівся, пройшовся до вікна, високий, плечистий, мало схожий на того гінкого військового, вернувся до стола, згорнув грубого зошита. — Зараз підемо до мене. Ти зачекай, я попереджу своє начальство.

Він вийшов, а мені у серце вкралася тривога, бо ще нічого не мовилось про батька, і, напевне, не дарма відклав Куртій розмову на опісля, щоб зібратися з думками, не сказати зайвого. Адже він не домовився з матір'ю, про що саме говоритиме, і докладніше не поспитав, як я довідався його адресу. Лише прохопився отим «нарешті»… Чи він повторить те, що й мати: загинув, мовляв, батько у бою під Хмельницьким. Я зрозумів, що своєю появою поставив Дмитра Семеновича в скрутне становище.

— Ходімо, Арсене, — зазирнув Куртій до класу і кивнув на захисний шолом. — Ти власним транспортом?

— Еге, на «Яві».

На подвір'ї вже не було хлопців.

— Що то за танк?

— Т-34, на такому ми воювали, — відповів Куртій.

Я служив у зенітному полку і тільки здалеку бачив танки. А тут поблизу майже батькова бойова машина, і мені закортіло побувати в ній, хоч на мить перейнятися тими почуттями, якими жив батько, керуючи грізним громаддям криці.

— Дмитре Семеновичу, я…

Куртій розуміюче поклав мені руку на плече. Він розчохлив танк, що постав у всій своїй суворій красі — легендарна «тридцятьчетвірка», з вм'ятиною у лобовій частині башти. Дмитро Семенович спритно вибрався на нього й підняв люк. Я відчув, як з глибини залізного черева війнуло металевою задухою. Рішуче поліз униз.

— Обережно, не вдарся, — попередив Куртій. Як би я не став, куди б не повернувся, всюди моєтіло ніби обіймав метал. Очі призвичаїлись до присмерку, і позаду розгледів рівні ряди гостроносих снарядів у латунних гільзах. Збоку — невелика рація, далі — сидіння, важелі, прилади, кулемет, у підлозі запасний люк. Ніде зайвого простору. Я сів за важелі й поклав на них руки. На рівні очей у люкові механіка-водія прорізь, у якій ясніла вузька смужка дня. Мене пойняла болюча урочистість та водночас відчуття нездоланної сили, велетенської напруги, аж похололо в грудях і заніміли м'язи… Ось так сидів мій батько, дивився в щілину, а по ньому били гармати, стугоніла криця, лущилась і впивалася в руки, обличчя, а танк мчав уперед… Ні, не уявити мені того ніколи, бо ж нема невразливої зброї.