Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
— Тітонько, де ти знайшла цей щоденник?
— Знайшла. Це не має значення, та я можу пояснити, бо ти ще подумаєш, що я нишпорю в твоїх речах. Але ти знаєш, що я цього не роблю. Я витирала полицю, вона перекинулась, і щоденник випав.
Аарне мовчав. Так… Щоденник лежав на дні валізи. Що там було ще? Кілька листів, чернетки…
— І ти написала мамі?
— Авжеж, я не хочу більше терпіти! Ми розмовляли з учителем Корнелем… дуже довго. Обговорили цю подію і… Зрештою й ведмедя можна навчити танцювати, а тут не впоратися з одним хлопчиськом!
Аарне хотів зараз же бігти до Корнеля. Не міг же Корнель повірити всьому цьому. А що ще тітонька Іда йому наговорила. Аарне вже встав і раптом пригадав урок естонської літератури.
Він безпорадно сів. Ні, до Корнеля йти не можна. Тепер всі стали його ворогами: тітонька Іда, Корнель, мама. «Який я самітний», — подумав хлопець.
Він вийшов. Був теплий і тихий вечір: падав лапатий сніг, сніжинки танули на обличчі, сідали на пальто. Дійшовши до кінця вулиці, він збагнув, що йти нікуди. А може… все-таки піти до Корнеля?.. Ні! Яка бридка розмова почалася б там… «Нічого не розумію, все змішалося докупи». Аарне глянув на вогні у вікнах. Було пізно, але вікна ще світилися. Що ж сталося?
Зайшовши до передпокою, він побачив біля дверей маленьку ялинку. Он що — завтра ж свят-вечір.
СВЯТ-ВЕЧІР
У місті всюди продавались ялинки.
Тітонька Іда поставила ялинку на стіл, повісила на неї прикраси, притрусила ватою. Закордонні радіостанції сповнили кімнату не гарчанням, як завжди, а приємними різдвяними мелодіями.
— Ти справді збираєшся йти? — спитала тітонька Іда, коли побачила, що Аарне чистить черевики.
— Так. — Аарне не підвів голови.
— В тебе нема ніякої поваги до почуттів інших!
— Зрозумій, мені треба йти… — Аарне взявся до другого черевика.
Тітонька трохи помовчала і знову почала:
— Невже тебе не хвилює це свято? Я не віруюча, але на різдво плачу. Ця тиша, ця урочистість… У людини все-таки має бути бог, так… має бути хтось, кого б ми боялися, кому б ми були віддані, кому б вірили. Той, хто показував би місце в житті.
Місце в житті! Аарне кинув черевики на підлогу. Тітонька здригнулася. З кухні пахло жареною ковбасою: тітонька дотримувалась традицій… Але що вона знає про бога?
Аарне підвівся. З радіоприймача лунали акорди тихого хоралу.
— Ти все-таки йдеш?
— Так. Я обіцяв.
Вони стояли одне проти одного, а за спиною кожного стояли їхні покоління. Раптом кімната сповнилась гуркотом. Бурхливі, пристрасні акорди вривалися сюди, підіймалися з чорної безодні високо вгору.
Бах. Стіни розступилися. Кімната перетворилась на великий орган. Тремтливі ноти наскакували на білі хмари, що пропливали над полями.
Тітонька трохи прикрутила радіо. Все стало на свої місця. Рудий кіт заспокоївся, ліг, позіхнув кілька разів і знову задрімав.
Аарне вийшов.
— У тебе є бог? — спитав він у Майї, коли вони гуляли, ходячи по свіжому снігу.
— Ні. Чому ти про це питаєш?
— Так, просто пожартував. Майя нічого не розуміла.
Вони проходили повз кладовище. На багатьох могилам горіли свічки[8].
— Гарно! — сказала Майя. Аарне кивнув головою.
— Гарно. Але як ти вважаєш, у тих, хто поставив свічки, є… бог?
— Знову? Що? Що з тобою сьогодні? — засміялася Майя. — Знаєш, я про це зовсім не думала. У світі є три чуда: вогонь, вода і хмари. Більше нічого. Ти згоден!
— Так. Цілком, — сказав Аарне. — Ходімо сядемо біля вогню…
Вони сіли на лавку біля однієї могили. Мерехтіло полум'я, примарно погойдувались тіні. Хлопець, моргаючи дивився на полум'я.
— Що з тобою, любий?
Аарне коротко розповів про щоденник і про лист до мами.
— Ти не боїшся?
— Трохи… боюсь.
— Коли їдеш у село?
— Перед Новим роком…
— Що скаже мама?
— Не знаю.
Майя поклала голову хлопцеві на плече. Довкола блищав сніг.
— Що буде, якщо нас тут побачать?
— Ніхто не побачить.
— А якщо побачать?
— Хай бачать…
Майя підвела голову і глянула на Аарне. Обличчя дівчини було так близько, що він бачив тільки її очі, холодні і чужі. У Майїному голосі бриніло щось сумне.
8
Віруючі естонці за традицією на свят-вечір запалюють на могилах близьких людей свічки.