Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
«Ще раз кажу: ти не турбуйся. Про тебе не було мови, йшлося про інше — про навчання тощо. Вона мене зовсім не розуміє. Але її сльози засмутили мене. Це жахливо, коли хтось уночі плаче…»
Аарне глянув на годинника. Пів на дванадцяту. Мати спала, з її кімнати віяло запахом лою і згорілих ялинових гілок. Не завжди у цьому домі новорічні свята минали так сумно…
Та годі спогадів! Спогади — то сумна річ, однаково — гарні вони чи погані. Вони напливають самітного вечора, коли на очі попаде якийсь фотоальбом, коробка з сірниками, черевики чи глечик для квітів… І завжди здається, що час втрачено марно, що рік минув безглуздо… Хай йому чорт!!
«Майю, у мене гарний настрій. Я люблю тебе. Позавчора ми були у Лійгер. Ти не шкодуєш про це, люба? Я був певен, що все обійдеться гаразд. Я знав, що ти молодець. Твої малюнки сподобались Лійгер…»
…Насправді все було не так. Аарне боявся. Чи правильно він вчинив? На що можна було сподіватися, побачивши тільки один випадковий малюнок?
«Але ж я люблю її», — подумав хлопець.
У маленькій кімнаті Ести Лійгер пахло олійними фарбами, темперою і пилом. Стіни завішані ескізами, ескізи — на мольберті, на підлозі. За вікном — старий дикий сад, що спускається в долину. Вечір, рожево-сірий вечір.
Лійгер, маленька жінка з веселим обличчям і сумними очима, байдуже перегортала малюнки Майї. Дівчина і хлопець чекали.
Нарешті Лійгер хитнула головою.
Вона відібрала два малюнки і поклала на підлогу. Аарне не міг оцінити їх з технічного боку, але помічав у цих наївних малюнках добре знайомий йому настрій.
Вечірня вулиця, по якій Аарне, звісно, ходив. Липень чи серпень. Сонце низько, на дорогу падають тіні, у листі дерев шелестить вітер.
Другий малюнок технічно виконано слабкіше. Аарне знав його. То було давно знайоме море на світанку.
Над кущами ялівцю клубочиться свіжий туман, на березі волого блищать камені. Холодно. Полохливий птах зойкав час від часу. Відчувається, що йому теж холодно. У морі червона куля. Ти тремтиш від холоду. Багаття згасло і здається сірою, брудною плямою на умитій росою траві.
— Ви зовсім не вмієте малювати, — мовила Лійгер. — Ніякого уявлення про техніку.
Всі мовчали.
— Зате у вас є наполегливість, розумієте — наполегливість… Так… Як вас звати?
— Майя.
— Майю, що ви хочете?
Аарне глянув на Майю. Запитання було дуже несподіване.
— Хочете вчитися, так? Це важко, повірте мені. Ви навіть не уявляєте, як це важко. Працюєш доти, доки голова піде обертом. Надвечір ви ситі мистецтвом по горло, але на другий день починаєте все з початку. Малюєте безглузді горщики, вази, поки замерехтить в очах… Розумієте?
Майя кивнула головою.
— Ви хочете вступати до художньої школи? Аарне непомітно схопив Майю за руку і міцно стис.
— Так, хотіла б…
— Я вірю, що ви працюватимете, — усміхнулась художниця. — Я допоможу вам, як зможу. Але раджу ще раз: подумайте все-таки… Покликання художника найжахливіше у світі. Якби я могла, то втекла б від мольберта світ за очі.
— Однак ви нікуди не тікаєте, — усміхнувся Аарне.
— Так. Це у мене в крові.
Через кілька хвилин Майя і Аарне вийшли з маленького будинку.
На зеленкувате небо висипались перші зірки. Надворі похолоднішало, рипів сніг. Біля хвіртки раптом Майя обернулася до хлопця.
— Ти вдоволений?
Аарне тільки хитнув головою. Цієї миті він дуже любив Майю. На комірі її пальта від дихання забіліла легка паморозь.
Майя ніби прочитала думки Аарне. Вона піднесла голову і розтулила губи, так що хлопець побачив її зуби.
…Хтось пройшов повз них і щось промовив. Вони цього не помітили.
— Ти вдоволений? — знову спитала Майя
— Так, люба!
Майя поклала голову Аарне на плече. Хлопець відчув її волосся. У місті один за одним згасали вогні. Якийсь димар димів у небо. Сніг був солодко-рожевий, люди ховали обличчя у підняті коміри.
Наприкінці грудня цього року морози доходили до тридцяти градусів. А вони цілувались і забули навіть про страх перед учителями.
Несподівано Аарне спитав:
— Скажи, чи ти не робиш усе це заради мене? Може, ти просто хочеш мені подобатися?
Майя не відповіла.
— Скажи, може, тебе це не цікавить?
Автобус з гуркотом промчався мимо. На їхніх обличчях замерехтіло світло і згасло.