Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
— Попереду така довга зима.
Вони замовкли. Свічка тремтіла. Десь угорі у гілках дерев шарудів вітер. Аарне промовив якось повільно:
— Послухай… Скажи мені, чому ти більше ніколи не пробувала малювати?
Майя нахилила голову, Аарне вже не бачив її обличчя.
— Скажи…
Дівчина, не підводячи голови, прошепотіла:
— Я не вмію…
— Звідки ти знаєш?
— Знаю.
— Ну звідки?
— Я нічого не вмію, — вимовила Майя. — Я ніколи нічого не вміла… — Вона підвела голову, — Знаєш, я тобі заздрю!
— Мені?
— Так. Ти багато знаєш.
— Дурниці.
Майя сумно всміхнулась.
— А я не така.
— Ти почнеш малювати!
Дівчина похитала головою.
— Ти що, в себе не віриш?
— Мабуть, ні. Не знаю. Часом вірю.
— Коли?
Вона ближче присунулась до Аарне, заплющила очі і прошепотіла:
— Сам розумієш… коли!..
Однак Аарне не заспокоївся. Він обома руками взяв Майю за голову і примусив дівчину подивитися йому в очі.
— Скажи, ти віриш, що я тебе приневолю повірити?
— Облишмо цю розмову…
— Ні, — закричав раптом Аарне. — Ні! Не облишу! Скажи, будь ласка: ти у мене віриш?
— Так.
— Отже, ти маєш повірити й у себе! — Аарне термосив її за плечі. — У кожної людини має бути метав в житті! Я хочу разом з тобою знайти її. Скажи, у тебе є мета?
— Я ніколи про це не думала, — щиро відповіла дівчина.
— А треба думати. В щось треба вірити, неодмінно треба! Тепер я це розумію. Ми з Андо іноді сперечаємося, він каже, що життя все одно скінчиться, що ми маємо: жити розумно і практично, і все. Не знаю, можливо, мої слова про «мету в житті» — тільки пуста фраза. Але… Андо писав в одній своїй новелі: «Ми більше ні в що не віримо, у нас відібрано віру, ми неспроможні вірити». Як можна так говорити?
— А якщо він і справді не вірить!
— Що? Як він може ні в що не вірити? Він же все-таки ходить по землі. Ми всі у щось віримо. Знаєш, я інколи ходжу по вулицях… і раптом все починаю любити. Співають пташки, дерева пахнуть смолою. Під ногами грязюка. Ми їмо, п'ємо, гуляємо… Хай йому чорт! Ти живеш, і якщо вже ти живеш, то, зрозумій, треба вірити!
— У що?
— Зрозумій правильно. Мені здається, якщо віриш у життя, то можна повірити в майбутнє… Знаєш, я вірю! От чорт, я б усе зробив, коли б міг!
— Чому ж ти не можеш?
Аарне замовк, проковтнув слину і стомлено зітхнув. Трохи згодом заговорив зовсім іншим тоном:
— От бачиш, у великому я, мабуть, розуміюся, а в буденному — ні. Я — нуль, розумієш? Я не знаю, що робити через сорок років… І все-таки одне я знаю твердо!
— Що?
— У мене є дуже добра знайома — художниця Еста Лійгер. Чула? Завтра ми підемо до неї. Ти візьмеш усі свої картини, що колись малювала, добре?
— Я… Я не насмілюсь. У мене нічого немає..
— Прийдеш.
— Не знаю.
— Якщо любиш мене, то прийдеш.
— Знову. Хлопче, хіба ти забув, що у «Хазяїні Кирбоя»[9] не сказано жодного слова про любов?
НОВОРІЧНИЙ ВЕЧІР
«Люба Майю…»
Віск із свічки падав на скатертину. Аарне був дома. Вітер заліпив вікна мокрим снігом. Маленьке селище замела хурделиця.
«Майю, я зараз дуже самотній. Мати спить у сусідній кімнаті. Я навіщось запалив свічку… Може, для того, щоб поманіритись перед самим собою. Може, це театр з типовими декораціями мелодрами. Так, мати спить. А всього півгодини тому вона плакала. Я не знаю, що робити. Вона плакала! Ти, будь ласка, ні про що не турбуйся». Безглуздо писати про все це Майї.
— Сину, я не для того посилала тебе в Тарту, — мовила мати.
— Про що ти?
— Як про що? Я хотіла, щоб ти вчився, щоб з тебе вийшли люди. А ти залицяєшся до жінок…
— Мамо!
— Так, зараз із тобою мати… А чи ти знаєш, скільки доброго зробила для нас тітонька Іда? Чи ти знаєш, як вона піклувалася про тебе? Чим ти тепер віддячуєш?
Аарне намагався говорити тихо.
— Мамо, ти ж нічого не знаєш.
— Я все знаю!
— Звідки? Тітонька Іда, чи не так?
— Не має значення, Аарне… Хай буде… так!
— Ти їй віриш?
— Вірю.
— Більше, ніж своєму синові?
— Може й більше, — повільно вимовила мама.
— Чому?
Мати наче не помітила цього запитання. Натомість спитала сама:
— Ти що, не можеш порвати з цією дівчиною?
— Мамо!
— Ти ж іще хлопчисько, Аарне, що може з тобою статися. Може бути так, що ти шкодуватимеш усе життя? До того ж такі дівчата…
9
«Хазяїн Кирбоя» — роман видатного естонського письменника, представника реалізму Антона Таммсааре (1878–1940).