Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
Мовчання.
— Досить, — раптом сказав Аарне. — Ходімо надвір.
Тітонька тої ж миті обернулася до нього.
— Ага, — торжествувала вона. — Тебе зачепило, що я розповіла твоєму другові… От ви, — звернулася до Індрека, — вам я вірю. Так. Аарне… вчора я знайшла під канапою його брудні шкарпетки. Хай усі знають, який ти є… У твоєму щоденнику самі двійки… — Вона перевела подих. — Індреку, чи ви добре знаєте цю дівицю?
— Ні… пробачте, про кого ви кажете?
— О, ви добре знаєте, од мене так просто не викрутитесь. У всякому разі, я цього не залишу. Дівчат, зрештою, треба захищати! Я про це напишу матері Аарне…
Нарешті вони рушили до дверей. Аарне смикнув за собою друга, той промимрив щось на зразок «до побачення» і теж зник, за дверима.
— Як я ненавиджу слово «дівиця», — сказав Аарне на вулиці. Він трохи помовчав. — Знаєш, мені здається, що мене переслідують.
— Чому?
— Вона знає кожен мій крок, кожне слово. Звідки? Я ненавиджу переслідування. Мені ж нема чого приховувати…
Індрек усміхнувся якось співчутливо:
— Не звертай уваги!
— Як я можу не звертати уваги? А якщо вона справді напише мамі? Або завтра прийде до школи?
— Але ж не можна зважати на всі балачки… Розумієш…
— Розумію, — сказав Аарне. — Тільки ж у неї все-таки влада наді мною. Я повинен її слухати…
— Слухай розумні речі.
— Але ж я маю в когось вірити?
— Не знаю. У тебе є внутрішнє чуття. Воно має бути чисте, і тоді ти сам зрозумієш, що до чого.
— А в кого віриш ти?
— Я? — Індрек подивився на друга дуже серйозно. — Є такі люди. Чоловік десять.
— Хто вони?
— Лічи по пальцях. — Індрек засунув руки глибоко у кишені пальта. Якийсь час вони йшли мовчки. Сутеніло. — Ленін, раз. Геніальна прозорливість, він був би… Ну гаразд. Ейнштейн — два. Ти згоден? Інгрід…
— Хто? — здивувався Аарне.
— Це не має значення. Три. Вчитель Корнель. Чотири.
— Він теж?
— Так. Інколи Корнель буває дивний, але це мій вихователь. Моцарт. П'ять. Яку радість… чи я навіть не знаю, що за почуття він викликає. Ти. Шість. Так, ти слабодуха людина, але чесна. Хемінгуей. Сім. Серйозний старик. Андо. Вісім. Він з характером. Едіт Піаф. Дев'ять. Рой Чарльз. Десять.
Аарне довго думав. Індрек його здивував.
— Ну? — спитав друг. — Я смішний?
— Ні, ти чудо.
— Чого раптом?
— У тебе є принципи. Ти єдиний з моїх друзів, хто може перелічити свої ідеали.
— А Андо?
— Що? — не зрозумів Аарне.
— Андо був твій найкращий друг. А тепер?
Аарне сумно усміхнувся.
— Він і тепер мій друг. Але він ні в що не вірить, ні в що. Навіть вихваляється своїм скептицизмом. А це ж неправильно…
Індрек кивнув головою.
— На що він сподівається?
— На майбутнє.
— Дурниці. Треба діяти сьогодні, щодня.
— Добре, облишмо це, — зненацька перебив Аарне. — Я нещодавно був у Майї.
— Ну?
Аарне розповів майже все. Не сказав тільки, як витирали його сліди на підлозі. Коли він закінчив, Індрек мугикнув:
— Мг-г…
— Що?
Індрек не відповів, і важко було зрозуміти, що він хотів висловити цим «мг-г».
СУМНИЙ ДЕНЬ
Починався грудень. Дні коротшали, ночі довшали.
Того дня був урок класного керівника. Корнель хвилин десять говорив на загальні теми, а потім несподівано сказав:
— Аарне Веенпере, у мене до вас є запитання. Думаю, що це зацікавить усіх…
Аарне підвівся, передчуваючи щось недобре.
— Запитання дуже просте. Скажіть, будь ласка, з яких дисциплін ви за останній тиждень не мали двійок?
Мовчання. Аарне здалося, що у великому пустому класі їх тільки двоє.
— Я чекаю…
Мовчання.
Такого нападу, та ще перед усім класом, Аарне від Корнеля не ждав. Глянувши на вчителя, він зрозумів, що це питання — тільки вступ…
— І ще… Ваша мати написала мені листа і просила запитати, чому на День Конституції ви не приїхали додому? Разом з неділею було два святкових дні. Ви залишились у Тарту. Ви знали, що на вас чекали вдома?
Аарне одразу ж усе зрозумів. День Конституції… так, п'яте і шосте грудня. Шостого ввечері вони з Майєю гуляли, обійшли майже все місто. Сльотавий і щасливий день…
— Скажіть, будь ласка, що ви робили у місті?
У класі залягла мертва тиша. Звідки Корнель узнав про це? Звідки? І, ніби у відповідь на свої думки, він почув голос учителя: