Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
«…Так, але про все це не скажеш Майї».
— Що я шукаю? Я хочу знайти шлях, який веде… до повноцінної людини. Я хочу знайти людину, кращу за мене, яка зможе мене чогось навчити.
— Аарне, якщо ти так кажеш, то ти знайшов цей шлях.
— О ні… Жити все-таки дуже важко, — мовив він якось дивно. Йому хотілося сказати ще багато чого, але він просто поклав свою голову дівчині на коліна і заплющив очі. Так було тихо і спокійно.
ЗАПЛУТАНИЙ ДЕНЬ
— Ти питаєш, що ми шукаємо в житті… Наше місце вже нам визначено, ще ніхто не лишався без місця. Ти питаєш, що ми ще шукаємо… Ти чув: риба шукає, де глибше, людина — де краще, — казав Андо.
— Я не риба.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Те, що я з тобою не згоден.
— Он як?
— Не глузуй. У тебе немає нічого святого.
— А у тебе є?
Аарне хотів щось відповісти, але не встиг, бо пролунав голос Корнеля:
— Веенпере, будь ласка, йдіть відповідати. Розкажіть про творчість Сяргава[7].
Аарне підвівся. Про творчість цього письменника від не мав ніякого уявлення. Вісім кроків до дошки були досить довгими, власне, нічого страшного не сталося. На трійку він міг відповісти з літератури, навіть не розкриваючи книжки. Але у Аарне з літератури завжди були п'ятірки, і Корнель викликав його дуже рідко. Сьогодні загальними словами не відбудешся. Аарне говорив якусь хвилину, і вчитель уже перебив його:
— Прошу, це тільки загальні фрази. Розповідайте конкретно. Розкажіть про ідею оповідання «Допоможіть!».
Аарне раптом замовк. Він знав, що не скаже жодного слова. Достобіса ці ідеї! Він скептично посміхнувся, і Корнель тої ж миті нетерпляче кинув:
— Два. Сідайте!
І радості перемоги не було. Тільки раптом з'явився відчай, що його приніс синювато-сірий птах втоми.
Коли Аарне йшов на своє місце, всі здивовано дивились на нього. Це були прекрасні молоді люди, але поганий клас. У кожного — свої погляди, тільки за чверть години про них забували.
В цьому була маленька трагедія. Не посміхайтеся: маленька трагедія так само страшна, як і велика. Велика трагедія охоплює цілі маси, її дивляться згодом ще сотні людей, купуючи квитки до кіно чи театрів. Маленька трагедія вмирає разом з людиною, інколи разом з днем, що минає.
— Ну? — обережно спитав Андо.
— Що?
— Нічого. Цікаво: ти ще в щось віриш?
— Йди під три чорти! — прошепотів Аарне і сторопів. Він ніколи ще не розмовляв з Андо так грубо. До нього він завжди відчував якусь повагу. Але друг не образився.
Десь о першій годині дня до всіх цих неприємностей додалась ще одна. Аарне побачив, як до вчительської заходила… тітонька Іда, тримаючи під пахвою якусь червону теку. Аарне впізнав свій щоденник подорожі, яка була три роки тому. Колись він переписав його, а старий примірник ще вчора ввечері лежав у валізі: на книжковій полиці альбом не вміщався. Двері вчительської зачинилися. Що мав означати цей візит?
…Все з'ясувалося після обіду. Прийшовши додому, Аарне помітив на обличчі тітоньки суворий спокій вдоволення.
— Так, Аарне… Завтра ти сам віднесеш до школи цей щоденник і попросиш вибачення за свій вчинок перед усім класом. Зрозумів?
Аарне анічогісінько не зрозумів.
— Про що ти?
— Ми з учителем Корнелем про все вже домовилися. Так. Шкільні речі не годиться красти і тягти додому. Особливо коли вони потрібні іншим…
— Поясни, будь ласка, про що ти говориш?
— Не придурюйся. В тебе це дуже добре виходить, коли ти хочеш. Твоє лицемірство противне! — Очі тітоньки налились сльозами, вона нервово вдарила кулаком по коліну. — Як гидко, вся ця брехня страшна… Між іншим, я написала про все твоїй матері — якщо мої вимоги надто суворі, то хай забирає тебе звідси.
— Я питаю останній раз: у чому я винен?
— У чому? Ліндочко, йди-но сюди, будь ласка!
— Що?
— Ліндо, це правда, що Аарне питали в школі про щоденник, а він сказав, що не брав його?
— Так, це справді було так.
Лінда осудливо подивилась на Аарне.
— Тепер ти бачиш? — мовила тітонька.
І тоді Аарне все зрозумів. Ця історія була схожа на поганий анекдот. У класі справді йшлося про щоденник подорожей. Але зовсім не про цей, у червоній теці, який тітонька триумфально принесла до школи, а про інший, весняний щоденник. Його Аарне робив шість місяців тому на березі озера Виртсярв. Це був прекрасний час: вечірні багаття, курні дороги, обіди з бляшаних полумисків, сміх і сльози. Щоденника забрало з собою жюрі, Аарне його більше не бачив. Про це він і сказав секретареві, котрий приходив шукати щоденник. Як на лихо, недалеко стояла Лінда. Коло замкнулося.
7
Ернст Сяргава-Петерсон — видатний естонський письменник-реаліст (1868–1958).