Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
— Ти просто жалкуватимеш, що зустрів мене, що ми познайомились. Ти розумний, хороший… А я…
— Ти кажеш це тільки для того, щоб я спростував твою думку. Ти й сама не віриш тому, що кажеш.
Майя мовчала. Нарешті вона прошепотіла:
— Ні, я кажу правду.
Аарне підвівся і одразу ж сів.
— Це неправда. Де взагалі правда? Власне, нічого не сталося. Безглуздя! Я не боюсь! — Але він обманював. Сьогодні він боявся більше, ніж будь-коли раніше.
— Я боюсь, — мовила Майя.
— Чого?
Дівчина була наче у сні, відповідала неуважно і сумно. Аарне хотів їй усе пояснити, розвеселити її. Але йому самому нічого не було ясно, і сміятися зовсім не хотілося.
Майя спитала:
— Ти мене любиш?
— Так.
Відповідь анітрохи не втішила дівчину. Дівчата завжди розумніші за хлопців. Майя вже знала, що хлопці на таке запитання майже завжди відповідають ствердно. Навіть тоді, коли вони вже не кохають. Чому? Інколи — щоб примусити себе в це повірити, інколи — за звичкою, інколи — із співчуття, інколи — від самотності.
— Скажи, я та дівчина, яку ти шукав? Яка потрібні тобі?
Відповіді довелося чекати довго. У нас у всіх є свій ідеал, своя «жінка безсонних ночей». Насправді її немає. Інколи ми зустрічаємо її на вулиці. Якби ми познайомилися ближче, то зрозуміли б, що то лише тінь нашого ідеалу. Може, у неї просто були схожі очі, губи, голос, постать чи хода. І ми миримося зі своєю земною любов'ю. О, навіщо бути таким скептиком: на землі ми й любимо по-земному. Але ідеалу не втрачаємо. Він приходить до нас сумного вечора чи тоді, коли з'ясовується, що наша кохана не має ніякого уявлення про теорію відносності або в неї просто невмите обличчя. Адже чоловіки такі причепливі.
— Ні.
— Що?
— Ні. Ти не така. Я буду чесним.
— Отже.
— Ти повинна стати такою!
— Якою?
— Як мій ідеал, — сказав Аарне і зразу ж подумав: «Який я егоїст…»
— А який твій ідеал?
Аарне безрадісно всміхнувся:
— Я не можу цього тобі пояснити…
Він гортав якусь книжку. Раптом з неї випав білий аркушик. Аарне підняв його. То був малюнок кольоровими олівцями — вечірнє небо над чорним лісом. Майя вихопила його з рук і сунула на полицю.
— Скажи, хто це малював?
Майя заклопотано возилася біля полиці. І раптом Аарне зрозумів.
— Це ти?
Майя байдуже кивнула головою.
— Ти малюєш?
— Колись давно… Треба було до стіннівки.
— А тепер?
— Тепер нема бажання.
— Чому?
— Просто так. Нецікаво.
Посутеніло, але вони не вмикали світла. Батьки Майї поїхали до Ленінграда продавати ревінь.
— Чим ти звичайно займаєшся?
— Як? — не зрозуміла дівчина.
— Що ти робиш у вільний час?
— Нічого.
— І тобі не сумно?
— Ні, а що?
Вони знову замовкли. Надворі відлига. За вікном хлюпали по талому снігу перехожі. В домі навпроти засвітилося. Вікно не було завішено, і Аарне бачив, як жінка причісувалася перед дзеркалом. Їй було десь за тридцять. Вона відчинила шафу і почала вибирати сукню, виймаючи всі по черзі і прикладаючи до себе. Нарешті вибрала, усміхнулась, кинула сукню на стілець і запнула фіранку.
…Аарне глянув на Майю. Він бачив нерухому постать дівчини. Обличчя освітлювалось світлом, що падало знадвору. Хлопцеві раптом стало жаль її. Він підвівся, обійшов стіл і став на коліна перед кріслом, у якому сиділа Майя.
— Я образив тебе?
— Ні, але… Я зараз думала, що ми з тобою все-таки дуже різні люди. Ти зовсім з іншого світу.
Аарне усміхнувся.
— У мене взагалі немає ніякого світу, це найсумніше. Але я знайду його. Хто шукає, той знаходить. Може, завтра, може, через двадцять років.
Дівчина провела рукою по обличчю Аарне. Хлопець заплющив очі і відчув, як тонкі пальці торкаються його підборіддя, губів.
— Що ж ти шукаєш?
— Га?
— Що, власне, ти шукаєш?
Аарне не відповів. Що сказати? Про шукання так багато говорилося. Всі щось шукають: сенс життя, своє місце у ньому, своє призначення… Ні, це таке відоме, що нічого додати… Останнім часом шукати стало модно. Всі мучились і писали романи про молодь, що шукає, по сценах рухалися шукаючі герої. Це була злободенна тема, яка давала можливість мудрувати, нарікати і глузувати. Збоку могло здатися, що це нове покоління само не знає, чого воно хоче.
Перед молоддю так багато принад, що вона починала нити, коли від неї вимагали самостійного життя. Звичайна фізична праця в деяких літературних творах зображалась як подвиг. Звісно, все це стосувалося тільки частини молоді. Більшість же стояла біля верстатів чи орала землю, не думаючи ні про які пошуки…