Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
В автобусі було тісно, пахло бензином і потом, багато хто позіхав, а Клаус навіть спав, впершись одним вухом, наче велетенським присоском, у скло. На Нічиних місцях уже сиділи Артурчик із Еріком, про щось перешіптувалися. Ніка, злюща після спілкування із Стефаном-Миколаєм, гаркнула на них — аж обидва, перечіпаючись, поквапом звільнили сидіння.
І лише тепер дівчата помітили в кінці проходу, біля кабіни водія, молодого пана Вегнера. Він стояв упівоберта до них і про щось розмовляв із медсестричкою, яка час від часу підміняла пані Бихальську, шкільну лікарку. Рука пана Вегнера недбало лежала на спинці сидіння, зовсім поруч із плечима й шиєю медсестрички, і взагалі, судячи з усього, обговорювали вони аж ніяк не розповсюдження інфекційних захворювань в осінньо-зимовий період серед учнів старших класів.
Ніка сполотніла, закусила губу і забилася якомога далі у куток, під самісіньке вікно. Марта сіла поряд, запхала під сидіння наплічник, озирнулась. Чепурун і Стефан-Миколай вмостилися хто де; судячи з облич, обох сповнювали найгірші передчуття.
— То що, — сказав, піднімаючись до салону, Штоц. — Усі тут?
Автобус був занизький для нього, і класний завмер, зігнувшись у три погибелі. Усміхаючись так, наче попереду на них чекала найчарівніша і найнеймовірніша мандрівка, він нагадав: вам видадуть обхідні листи, там вказано номери кабінетів і те, в якому порядку треба їх відвідувати, тож прошу, будьте уважними й жодного не пропустіть, раптом що неясно — запитуйте у мене, у пана Вегнера, нашого нового вчителя, або ж у пані Казатул.
Пан Вегнер і пані Казатул при цьому навіть спромоглися відволіктись одне від одного і кивнути пасажирам.
— Які потворні у неї руки, — прошепотіла Ніка. — Тільки-но глянь. А зуби — дрібнющі, як у щура.
Марта неуважно кивнула. Автобус уже рушив і їхав проспектом, у вікні, за плечем Ніки, вона побачила двох вузькомордих «борсуків». Задні дверцята були відчинені — і раптом Марта помітила всередині чорну, оцупкувату постать; тварюка повернула до неї писок, і в темряві пролупилися два круглі ока, кожне завбільшки із каганець.
— Про що взагалі можна із нею розмовляти? — не вгавала Ніка.
— Сімнадцять років, — нагадала Марта, і коли подруга скривилась, вирішила змінити тему. — Слухай, а чого нас із таким поквапом забрали з уроків? Раніше хоча б за кілька днів попереджали.
Ніка стенула плечиками, не відводячи погляду від передніх сидінь:
— Тобі не все одно? Може, чергова епідемія починається — ну і смикнулися, що треба терміново прищепити. Золота лихоманка, соляне остовпіння чи інша бридота. Зараз усе це пре через кордони, сама знаєш.
Виявилося, однак, що ніяке щеплення їм не загрожує. Автобус вивантажив усіх біля сірого, облупленого корпусу, Штоц із Вегнером та панею Казатул провели до вестибюля, роздали обхідні листи й відправили у просякнуті смутком коридори — кружляти, блукати, товктися під дверима, підпирати стіни, чекаючи своєї черги…
Звичайні хворі зиркали на школярів хто із заздрістю, хто з осудом. Марті, зрештою, було байдуже, що там мали на думці вони чи лікарі. Разом із Нікою вона відбувала кабінет за кабінетом, у кожному дбайливо ставила наплічник десь під вішалкою, іноді вислуховувала чергову промову про «речі треба лишати в коридорі», іноді — миналося. Їй шепотіли на вухо числа — вона повторювала їх, показували цифри, набрані різнобравними кружечками, — вона називала ці цифри; холодним лінолеумом босоніж ішла до крижаної коробки, заходила, притискалася до металевої пластини, втягувала повітря, чекала, слухаючи, як із брязкотом закривається прохід; терпіла, поки пальці в липкій гумовій рукавичці ковзали по шкірі, дивилася тільки перед собою, у стелю, думала про наплічник, завжди про наплічник. Про те, що фрагменти щелепи і зуби лежать нещільно. Що коли якась тутешня пані Казатул навіщось вирішить пересунути наплічник, стукіт пролунає цілком впізнаваний. Недвозначний. От Ніка здивується! А Штоц буде прикро вражений, він-бо завжди про всіх думає тільки хороше.
А батько, спитала себе Марта. Як відреагував би на таку новину батько?
Її нарешті відпустили, наказали з обхідним та карткою іти до сто дванадцятого, там все це здати — і «далі можете бути вільною».