Порох із драконових кісток

— Ні! — відрубав класний. — Я цього не дозволю, і нема тут про що говорити. Такі речі просто неприпустимі. Неприпустимі, вам зрозуміло? Цього разу я закрию на це очі, але надалі, будьте ласкаві, свої… справи вирішувати поза шкільними стінами.

— Ви не розумієте…

— Та чому ж? Навпаки — я, пане Вегнере, дуже добре вас розумію. Сам колись таким був.

Напевно, краще би Марта перечекала або підійшла пізніше, але часу лишалось обмаль… Та й чомусь їй було трохи шкода цього бовдура із котячими очима. Медсестричка Казатул насправді ж не красуня — і що він в ній знайшов?..

— Пане Штоц… ох, вибачте, я невчасно?

Він обернувся — як завжди, височенний, трохи незграбний, схожий на мандрівного лицаря з гравюр. Заклав руки за спину, іронічно здійняв ліву брову.

— Марто? Підходь, не зважай. Це ми, скориставшись вільним часом, обговорюємо із паном Вегнером робочі моменти. У тебе все гаразд?

— Так, дякую. Я хотіла спитати… можна я сьогодні не піду до Інкубатора? А відпрацюю якось іншим разом, коли скажете.

Штоц змахнув вузькими долонями, немов диригент перед оркестром.

— Про що мова, звісно! Ти вже закінчила із оглядом? Гадаю, хвилин за сорок буде автобус, нас всіх відвезуть до школи.

— Я, мабуть, сама, так швидше. Дякую, пане Штоц!

Швидше чи ні — вона не хотіла бачитися з Нікою, бо довелося б знову вигадувати відмовки. Адже їм із Чепуруном і Стефаном-Миколаєм ще слід було владнати купу справ.

Хлопці вже чекали на неї біля сто дванадцятого, поклали сумки на коліна і стиха перемовлялися. Тут чомусь народу було набагато більше: якісь тітки, просякнуті ядучими парфумами, злі та рішучі, аж не підходь, середніх років чоловік із недоладною перукою на голові, юнак на милицях, із величезною — у гіпсі чи що — ногою.

Тітки, як не дивно, не сварилися поміж собою за хто раніше стояв — ні, вони пліч-о-пліч виступали єдиним фронтом проти відсутнього, але ж украй капосного «кліща», «пройдисвіта» і «гниди».

— Не слухайте його! «Нема в них розпоряджень», еге ж! «Експертів нема»! Це що, якась екзотична хвороба? Тут діагноз поставити — раз-два, ніяких приладів не треба.

— Отож! Привезти привезли, а далі? Ні туди ні сюди!

— Ну, нам гріх нарікати, — промурмотіла одна із них — низенька, у строкатій хустці й сірій кофті. Вона сиділа якраз біля юнака на милицях і ні на мить не випускала його руку. — Інші ж он…

Юнак подивився на неї із дивним виразом обличчя і спробував сісти рівніше. Величезна його нога заскреготіла по підлозі, лишаючи довгу тріщину в лінолеумі, наче раптом розчахнулася безкровна рана.

Тітки поглянули на них із заздрістю й осудом, а чоловік у перуці навіть не обернувся. Узагалі поки Марта була тут, він не ворухнувся, так і стовбичив під стіною, за діжкою із черговою повільно помираючою пальмою. Та й сам він здавався такою ж пальмою, перетвореною на людину якимось жорстоким чародієм.

— Кадиш! — визирнув з-за дверей асистент у хрусткому білосніжному халаті. — Заходьте.