Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Ідеолог постмодернізації літературного процесу В. Єшкілєв вважає, що протягом 1989—1996 рр. в Івано-Франківську виникла така специфічна соціокультурна ситуація, яка обумовила необхідність неорганічного, «стрибкоподібного» переходу від літератури, в якій домінував традиційний національний дискурс, до світового літературного метагештальту постмодерністського дискурсу[1241]. Тобто цей несвідомий себе багатократно фіксований постмодернізм фальшиво осмислюється як нова тенденція розвитку національної літератури. «Через ситуацію постмодернізму» формується передусім івано-франківський симптом, що нарцистично самоусвідомлюється на порубіжжі. Однак психоісторичний підхід виявляє не нову позицію розвитку, а повторну регресію національного Его на параноїдно-шизоїдну позицію, що розпочинається в середині 80-х років й означає зациклення в розвитку, або невротичний і психотичний симптоми, тобто національний характер блудить по тому самому колу, не маючи змоги перейти на нову стадію розвитку. Це помітив у 1997 р. Є. Баран, стверджуючи, що лідер нової літератури Ю. Андрухович стає неусвідомленою стихією, тобто карамазовщиною, втягуючись у гру без початку і кінця, у гру без правил[1242].

Своєрідним пророцтвом театралізованої української незалежності стають «Рекреації» Ю. Андруховича. Символічно, що цей текст з’являється у першому номері журналу «Сучасність» (1992), який відкривається Актом проголошення незалежності України. Акт незалежності пророчо супроводжує низька комічна «одіссея», або блукання чотирьох українських поетів у просторі диявола (психоаналітично — у просторі несвідомого), що означується метафорично як українське місто Чортопіль. Кожному з поетів притаманна акторська потреба видавати себе за іншого, прикидатися: Орест Хомський, що явно відсилає до Ю. Андруховича, свій страх самотності та свою невизначеність прикриває «байронівським» стилем богеміста і Дон Жуана; Ростислав Мартофляк, образ якого нагадує В. Неборака, свою органічну перевагу любовних імпульсів над деструктивними прикриває алкоголізмом і неадекватними вчинками, які мають видавати його за алкогольного маньяка, розпусника і т. п. В образі героїв рекреацій постають тридцятирічні поети, що не стали мужчинами, не прояснилися у своєму часі, а тому блазнюють, прикриваючи свій романтичний інфантилізм. Ця символізація інфантилізму проявляється у театралізованих діях, коли, наприклад, Хомський-гомський зі своїми «дамськими варіантами» переодягається курвою, підмальовується, виблискує стегнами в сітчатих панчохах, танцюючи танго з Юрком Немиричем, або пропонуючи своїм друзям-поетам спробувати гомосексуалізму (гомосексуальні мотиви свідчать про поліморфну інфантильну чоловічу психологію, тому символічно виринають в романі). Психологічний інфантилізм пов’язаний з мовленням: лідер покоління Ростислав Мартофляк, п’яніючи від власних слів, втрачає контроль над мовленням, думкою (йдеться про контроль свідомості над несвідомим), тому асоціативна, маніакально збуджена хаотичність думки нівелює пошук смислу. У такому мовленні Бог означає Любов, Нафту, все інше теж, тобто Бог уже нічого не означає. Ці українські поети, «щирі мазохісти», знищуючи власну сутність, не дошукуючись і не усвідомлюючи її, видають себе за чорт зна що, а тому постають, «немов ілюстрації з Ломброзо»[1243]. Один із них — Гриць Штундера прагне вийти з театралізованого простору на шлях пошуку смислу. Тому його образ концентрується навколо батьківського об’єкта, але він навіть соромиться визнати в собі це успадковане синівство (батько називається «старим»), батьківський заповіт з бажанням усвідомлення національної трагедії супроводжує лицедійство сина-актора, що вирішив спробувати трагічну роль.