Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Національна несвідомість в романі «Рекреації» Ю. Андруховича проявляється як ерогенна комунівська чуттєвість, що граничить з акторським трагізмом на зразок: «Пісня проймає до сліз, хрустиш пальцями, Мартофляче, плаче Зореслава, плачуть майже всі, закурюють, випивають, знову плачуть, бо починається друга пісня — про білі кості на самому дні Петербурга, як вони все-таки проростають і навесні зеленіють крізь асфальт, а петербурзькі гімназистки сплітають собі вінки, і вони, твоє товариство, поволі підводяться й починають танцювати…»[1247]. Як сказав би Г. Гессе, це не можна обіграти, це треба аналізувати.

У романі Андруховича на всеукраїнському Святі Воскресаючого Духу не раз виникає згадка про «помаранчеві намети»[1248], а завершується воно театралізованим переворотом. У цьому моменті наявне романне пророцтво національного безсилля, яке стихійно виринає із сфери національного неусвідомленого: «тож вельми сумнівно, чи вдасться вам що-небудь виходити поміж цими наметами й помостами, поміж цими прекрасними каліками, на цій площі, зусібіч оточеній горами і Європою, де кожен із вас заблукає по-своєму…»[1249]. Оскільки текст пише не лише свідомість, але й несвідоме, то він є унікальним пророцтвом на зорі української незалежності. «Як завжди, переможуть безбожники, — говорить Мартофляк. — Бо для українця важливіша кількість рушників у його церкві, аніж якась там Нагірна проповідь»[1250].

Всенародне театралізоване лицедійство як національне псевдовідродження постане згодом в романі Г. Тарасюк «Смерть — сестра моєї самотності»: «Тепер вони майже всі перефарбувалися в кольори національного відродження, натягли шаровари і вишиванки, гасають юрбами по містах і селах: валять пам’ятники Леніну і їже з ним… Балаган та й годі! Але робиться він з таким надривом, з таким безпам’ятством і всепоглинаючим ентузіазмом, що хочеться плакати… від щастя пробудженої самосвідомості і безнадії втрапити у цивілізований світ…»[1251]. Оця несвідома перевага театралізації над аналітичним пошуком смислу стає ознакою інфантильної мужності в перехідній епосі. Суїцидна театралізація, що вивершує карнавалізований автобіографізм, тісно пов’язана з нарцисизмом, адже Нарциса вбиває не закоханість у себе, а його прямий погляд, якого він особливо боїться[1252]. Невипадково оракул у легенді про Нарциса віщує йому смертельне прозріння. Цей прямий погляд Нарциса, звернений на себе, спонукає українського блазня до театралізованого самогубства, що виявляє за його маскою катастрофічну порожнечу як відсутність справжньої творчої потенції на основі радикально розщепленого батьківсько-материнського коду.