Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Дмитро Степанович говорив, звертаючись головним чином до іноземців:
— … У змії висмикнуто жало. Цей феноменальний, поворотного значення факт недостатньо врахований… Я говорю про шістсот мільйонів золотих карбованців, що знаходяться зараз у наших руках… (У мосьє Жано вуси стали сторч. «Браво!» — крикнув він, потрясаючи бокалом; очі Пікколоміні загорілись, як у диявола). У більшовиків висмикнуто золоте жало, панове… Вони ще можуть кусати, але вже не смертельно. Вони можуть погрожувати, але їх не більше злякаються, ніж жебрака, який вимахує костуром… У них більше нема золота — нічого, крім друкарського верстата…
Брикін, купець з Омська, раптом роззявив рота, громогласно зареготав на ці слова і, витираючи салфеткою шию, пробурмотів: «Ох, діла, діла, господи!»
— Панове іноземні представники, — продовжував лікар Булавін, і в голосі його з’явився метал, якого раніш не бувало, — панове союзники… Дружба дружбою, а грошики грошиками… Вчора ми були для вас майже оперетковою організацією, якимось тимчасовим утвором, скажімо, як ота гуля, що неминуче вискакує після удару… (Чечек нахмурився, мосьє Жано й Пікколоміні зробили обурені жести…) — Дмитро Степанович з лукавством усміхнувся. — Сьогодні всьому світові вже відомо, що ми солідний уряд, ми — хранителі золотого державного фонду… Тепер ми договоримось, панове іноземні представники… — Він сердито стукнув кісточками пальців по столу. — Зараз я говорю як приватна особа серед приватних осіб в найінтимнішій обстановці. Але я передбачаю всю серйозність висловлених мною думок… Я передбачаю, як рушать пароплави із зброєю, з мануфактурою в російські гавані… Як виникнуть гігантські білі армії. Як меч суворої кари впаде на зграю розбійників, що верховодять у Росії… Шестисот мільйонів вистачить на це…
Панове іноземні представники! Допомога, широка і щедра — законним представникам російського народу!
Він пригубив з бокала й сів, насупившись і сопучи… Всі за столом гаряче заплескали в долоні. Купець Брикін крикнув:
— Спасибі, брат… Оце правильно, це, брат, по-нашому, без соціалізму…
Устав Чечек, коротко обсмикнув на животі паска:
— Скажу коротко… Ми віддавали і ми віддамо своє життя за щастя братів по крові — росіян… Хай живе велика, могутня Росія, ура!
Тут уже буквально загримів весь стіл від оплесків, дамські простягнуті ручки шалено заплескали серед квітів. Підвівся мосьє Жано. Голова його була благородно відкинута, пишні вуса надавали мужності його обличчю:
— Медам і месьє! Ми всі знали, що благородна російська армія, яка мріяла про славу своїх батьків, була підступно обманута зграєю більшовиків. Вони прищепили їй протиприродні ідеї та бузувірські інстинкти, і армія перестала бути армією. Медам і месьє, не приховаю — був момент, коли Франція завагалася в своїй вірі в щирість російського народу… Цей кошмар розвіявся… Сьогодні тут ми бачимо, що ні, і тисячу разів ні, — російський народ знову з нами… Армія вже усвідомлює свої помилки… Знову російський богатир готовий підставити свої груди під свинець нашого спільного ворога… Я щасливий у моїй новій певності…
Коли вщухли оплески, схопився, потрясаючи густими еполетами, Пікколоміні. Але тому, що ніхто з присутніх не розумів по-італійськи, то йому просто повірили, що він — за нас, і купець Брикін поліз до нього — чорненького й маленького — цілуватися. Потім були промови представників капіталу. Купецтво висловлювалось туманно й пишномовно, — більше кивали на Сибір, звідки повинно прийти визволення… Наприкінці упросили отамана Дутова сказати слівце. Він відмахувався. «Та ні ж бо, я воїн, я говорити не вмію…»
Проте він важко підвівся серед мовчання, що миттю запанувало в залі, зітхнув:
— Що ж, панове! Допоможуть нам союзники — добре, не допоможуть — якось справимося з більшовиками своїми силами… Аби гроші… Отут, панове, крил нам не підрізуйте…
— Бери, отамане, бери нас з тельбухами, нічого не шкодуємо, — в крайньому захваті загорлав Брикін.
Банкет удався. Після офіціальної частини до чорної кави були подані закордонний коньяк і лікери. Було вже пізно. Дмитро Степанович пішов по-англійськи — не прощаючись.
Коли Дмитро Степанович, під’їхавши до себе на машині, відчиняв парадні двері, до нього швидко підійшов офіцер.
— Пробачте, ви — лікар Булавін?