Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Дмитро Степанович оглянув незнайомого. На вулиці було темно, він розглянув тільки підполковницькі погони. Пожувавши губами, лікар відповів:
— Так… Я — Булавін.
— Я до вас у дуже, дуже важливій справі… Розумію — неприйомна година… Але я вже заходив, дзвонив три рази.
— Завтра в міністерстві після одинадцятої.
— Благаю вас, сьогодні. Я виїжджаю з нічним пароплавом.
Дмитро Степанович знову замовк. Було в незнайомому щось надзвичайно наполегливе і тривожне. Лікар знизав плечем:
— Попереджаю: якщо ви про допомогу, то це не через мою інстанцію.
— О, ні, ні. Допомога мені не потрібна!
— Гм… Заходьте.
З передньої кімнати Дмитро Степанович пройшов першим у кабінет і зараз же зачинив двері у внутрішні кімнати. Там було освітлено, видно, хтось із домашніх не спав. Потім лікар сів за письмовий стіл, вказав прохачеві стілець навпроти, похмуро глянув на купу паперів для підпису, засунув пальці між пальці:
— Ну, чим можу служити?
Офіцер притулив до грудей кашкета і тихо, з якоюсь надривною ніжністю промовив:
— Де Даша?
Лікар зараз же стукнувся потилицею об різьбу крісла. Тепер, нарешті, він глянув в обличчя прохача. Років зо два тому Даша прислала аматорську фотографію — себе з чоловіком. Це був він. Лікар раптом зблід, набрезки під очима у нього затремтіли, хрипко перепитав:
— Даша?
— Так… Я — Телєгін.
І він теж зблід, дивлячись в очі лікареві. Опам’ятавшись, Дмитро Степанович, замість природного привітання зятеві, якого бачив уперше в житті, театрально змахнув руками, промимрив якийсь невиразний звук, наче видавив кволий регіт:
— Он як… Телєгін… Ну, як же ви?
Від несподіванки, мабуть, не потиснув навіть руки Івану Іллічу. Кинув на ніс пенсне (не колишнє, в нікелевій оправі, тріснуте, а солідне, золоте) і, заметушившись, навіщось почав висувати шухляди стола, повні паперів.
Телєгін, нічого не розуміючи, здивовано стежив за його рухами. Хвилину тому він готовий був розказати про себе все як рідному, як батькові… А тепер подумав: «Чорт його знає — може, він догадується… Можливо, поставлю його в жахливе становище: що не кажи — міністр…» Схиливши голову, він сказав зовсім уже тихо:
— Дмитре Степановичу, я більш як півроку не бачив Даші, листи не доходять… Зовсім не знаю — що з нею.
— Жива, жива, благоденствує! — лікар нагнувся майже під стіл, до нижніх шухляд.
— Я в Добровольчій армії… Б’юся з більшовиками з березня місяця… Тепер командирований штабом на північ з секретним дорученням.
Дмитро Степанович слухав із зовсім диким виглядом, і раптом, при слові «секретне доручення», усмішка пробігла під його вусами:
— Так, так, а в якому полку зволите служити?
— В Солдатському, — Телєгін почував, як кров заливає йому обличчя.
— Ага… Значить, є такий у Добровольчій армії… А надовго до нас завітали?
— Сьогодні вночі їду.
— Чудово. А куди саме? Пробачте, — це військова таємниця, не наполягаю… Інакше кажучи — в справах контррозвідки?
Голос Дмитра Степановича зазвучав так дивно, що Телєгін, незважаючи на страшенне хвилювання, здригнувся, насторожився. Але лікар у цей час знайшов те, чого шукав:
— Дружина ваша в доброму здоров’ї. Ось, почитайте, одержав від неї минулого тижня… Тут і вас стосується. Лікар кинув перед Телєгіним кілька аркушів паперу, списаних розгонистим Дашиним почерком. Ці неправильні, безцінні букви так і попливли перед очима у Івана Ілліча. — Я, пробачте, на хвилину вийду. Та ви сідайте зручніше.
Лікар швидко вийшов, зачинив за собою двері. Останнє, що чув Іван Ілліч, це були його слова, відповідь комусь з домашніх:
— … та так, один прохач…
З їдальні лікар пройшов у темний коридорчик, де був телефон старовинної конструкції. Стоячи обличчям до стіни, покрутивши телефонну ручку, він попросив півголосом номер контррозвідки і викликав до апарата особисто Семена Семеновича Говядіна.
Дашин лист був написаний чорнильним олівцем, букви чим далі, тим ставали більші, рядки все крутіше загинались донизу:
«Папа, я не знаю, що зі мною буде… Все так невиразно… Ти єдина людина, кому я можу написати… Я в Казані… Здається, післязавтра я можу виїхати, але як потраплю я до тебе? Хочу тебе бачити. Ти все зрозумієш. Як порадиш, так і зроблю… Я залишилась жива тільки чудом… Не знаю — може, краще було б і не жити після цього… Все, що мені говорили, прищеплювали, — все брехня, неприкрита мерзота… Навіть Никанор Юрійович Куличок… Йому я повірила, з його намови поїхала в Москву. (Як побачимось, все розкажу докладно). Навіть і він учора заявив мені буквально: «Людей розстрілюють, купами звалюють у землю, куля з гвинтівки — ось вам ціна людини, світ захлинувся в крові, а тут ще з вами треба церемонитись. Інші й цього не скажуть, а прямо — в ліжко». Я опираюсь, папа, вір мені… Я не можу бути тільки закускою після стопки спирту. Якщо я віддам це останнє, що у мене залишилось, значить: світло погасне і — голову в зашморг. Я старалась бути корисною. В Ярославлі працювала три дні під вогнем як сестра-жалібниця… Вночі, руки — в крові, плаття — в крові, упала на ліжко… Будять, — хтось задирає мені іспідницю. Схопилась, закричала. Хлопчисько, офіцер, яке обличчя, — не забути! Озвірів, пхає, мовчки викручує руки… Мерзотник! Папа, я вистрілила в нього з його револьвера, — не розумію, як це сталося… Здається, він упав, — не бачила, не пам’ятаю… Вибігаю на вулицю, — заграва, горить все місто, рвуться снаряди… Як я не збожеволіла тієї ночі! І тоді вирішила — втікати, втікати… Я хочу, щоб ти зрозумів мене, допоміг… Я хочу втікати з Росії… У мене є можливість… Але ти допоможи мені відчепитися від Куличка. Він — всюди за мною, тобто він всюди тягає мене за собою, і щоночі одні й ті самі балачки. Але — нехай уб’є — я не хочу…»