Ходіння по муках

Недалеко від нього, між двома гарненькими жінками, блондинкою і шатенкою, сидів французький посол, мосьє Жано, у світло-сірій візитці, у сліпучій білизні. Маленьке личко його, з розкішними вусами і гострим носиком, було дуже поблякле. Він гортанно тріщав, схиляючись то до напівоголених принад шатенки (вона ударяла його за це квіткою по руці), то до перлово-рожевого плеча блондинки, що реготала так, ніби француз її лоскотав. Обидві дами розуміли по-французьки, тільки коли говорять повільно. Було очевидно, що жіночі принади звели з розуму бідолаху Жано. Але це не перешкоджало йому під час коротких пауз звертатися до солідного власника млинів Брикіна, який тільки що приїхав з Омська, або підняти бокал за доблесні вчинки отамана Дутова. Інтерес, що його виявляв мосьє Жано до сибірського борошна й оренбурзького м’яса та масла, вказував на його палку відданість білому рухові; в хвилини продовольчих утруднень французький посол завжди міг запропонувати урядові півсотні вагонів борошна та іншого… Знаходились скептичні особи, які твердили, що не завадило б, як це робиться всяким порядним урядом, запропонувати мосьє Жано подати повністю вірчі посольські грамоти… Але уряд вважав кращим шлях більш тактовний — довір’я до союзників.

За столом був ще один вартий уваги іноземець — смуглявий, бистроокий синьйор Пікколоміні (він запевняв, що це його справжнє прізвище). Він представляв у своїй особі дещо невиразно італійську націю, італійський народ. Короткий голубий мундир його був розшитий срібним шнуром, на плечах погойдувались величезні генеральські еполети. Він формував у Самарі спеціальний італійський батальйон. Уряд розводив руками: «Де він тут знайде італійців? Чорт його знає», — але гроші давав: все-таки союзники. В буржуазних колах йому значення не надавали.

Уряд не був присутній на цьому банкеті, крім безпартійних — лікаря Булавіна й помічника начальника контррозвідки Семена Семеновича Говядіна, який високо пішов угору по службі. Час обопільного захоплення, коли скидали більшовиків, минув. Члени уряду комузу, — всі до єдиного твердокам’яні есери, — верзли таку нісенітницю про завоювання революції, що тільки чехи, які ні чорта не розуміли в російських справах, могли ще їм вірити. Звичайно, на перший час, — коли робили переворот і треба було заспокоїти робітників і селян, — есерівський уряд був навіть чудовий. Самарське купецтво само повторювало есерівські лозунги. Але ось уже й Волгу звільнили від Хвалинська до Казані, і Денікін завоював мало не весь Північний Кавказ, і Краснов підходить до Царицина, і Дутов розчистив Урал, і в Сибіру як день, так виникають грізні білі отамани, — а ці нечесані голодранці Вольський, Брушвіт, Климушкін з товаришами, що засідають у пишному палаці самарського предводителя дворянства, і досі не можуть заспокоїтись: як би це їм все-таки довести до Установчих зборів. Тьху! І велике купецтво рішуче стало переходити на інші лозунги — простіші, міцніші, зрозуміліші…