Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Наступний з’їзд був більш представницький. Він зібрався у Любечі 1097 р. Детально описаний в літописі, цей з’їзд дає наочне уявлення про коло питань, які розглядатимуться і на всіх наступних з’їздах. Це, насамперед, «строение мира». Незважаючи на те що не всі постанови Любецького з’їзду були реалізовані, він справив значний вплив на подальший державно-політичний розвиток Русі. У Любечі були вироблені, а точніше, юридично закріплені, норми міжкнязівських відносин, спрямовані на попередження усобиць, забезпечення більшої політичної стабільності в країні. Вперше за всю історію «отчина» оголошувалась спадковим володінням певної князівської лінії, одержувала правовий статус родової власності. На з’їзді, очевидно, було затверджено також загальноруський судово-правовий кодекс.

Два наступні з’їзди (1101 і 1103 р.) фактично продовжили обговорення проблем, порушених в Любечі. Це і розподіл володінь, і болюче питання боротьби з половцями.

Важливі дані про міжкнязівський з’їзд 1155 р. повідомляє літопис В. М. Татищева. На ньому зіткнулись дві концепції державно-політичного правління. Провідником першої, яка обстоювала принципи «старійшинства» і єдинодержавність, був Юрій Довгорукий, другої, яка підтверджувала юридичну непорушність «батьківської спадщини», став його син Андрій. Спільним в позиціях обох було визнання необхідності досягнення миру і злагоди серед руських князів. «Весьма есть дело полезное и Богу приятное примириться со сыновцы своими, всем подданым есть в мире жить польза немалая, ибо в мире не токмо плоды и скоты, но и люди множатся и богатятся, а войнами все уменьшается и разоряется». Андрій звертається до Довгорукого з такими словами: «Отче, почто хочешь на братию твою воевати и их отеческих наследий лишить?». Юрій погодився з доказами сина і, закликавши князів до Києва, «прия их в любовь, обесчая их охранять»[725].

На усіх з’їздах постійно стояло половецьке питання. Сил окремих князівств для успішного протистояння половецькій загрозі не вистачало, і тому їх об’єднання було нагальним велінням часу. Не можна сказати, що тут не виникало жодних протиріч між князями, але порозумінь було значно більше. Зовнішня небезпека усвідомлювалась ними і становила один з важливих чинників міжкнязівської консолідації. Літописні свідчення про взаємини Русі з половцями переконливо показують, що, незважаючи на сепаратистські тенденції удільних князів, які зумовлювались дією ряду конкретних обставин (опозиція великому князю, намагання грати у боротьбі з половцями першу роль, шлюбні зв’язки з представниками половецьких ханств), зберігалось розуміння того, що боротьба із Степом є справою усіх давньоруських князівств й очолювати її мусить великий київський князь.