Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Народні повстання очолювались іноді язичницькими жерцями, які намагалися скористатись невдоволенням бідноти для захисту старої ідеології. Одне з них трапилося 1024 р. у Ростово-Суздальській землі під час голоду. Заохочувані волхвами, які вважали, що всі нещастя прийшли на їхню землю разом з християнством, селяни заходилися грабувати і вбивати общинну знать — «стару чадь». Основну силу повстання, очевидно, становили ізгої, які розорилися і вийшли з общини, втративши основне джерело до існування — землю.

Велике заворушення київських низів відбулося в 1068— 1069 рр. Повстання проти Ізяслава Ярославича і його прибічників набрало такого розмаху, що він змушений був залишити Київ і тікати до Польщі. «Двор княж» кияни пограбували. Повернувшись до Києва наступного року з допомогою польського короля Болеслава, Ізяслав розправився з учасниками повстання. Він наказав перенести торг з Подолу на гору, тобто в межі князівської частини міста. Цією акцією переслідувалась мета поставити під контроль уряду одне з найважливіших зосереджень суспільного життя Києва і зменшити вплив купецтва на «чорних» людей.

Значні народні хвилювання мали місце в 1070—1071 рр. у Ростовській землі. Очолили їх, як і 1024 р., волхви. Подолавши шлях від Ярославля до Білоозера і зібравши довкола себе близько 300 чоловік, служителі язичницьких культів звинуватили «лучших жен» у тому, що вони узурпували в своїх руках значні продовольчі припаси — «яко си жито держать, а си медъ, а си рыбы, а си скору»[732]. Повстання було придушене боярином Яном Вишатичем.

Практично водночас із заворушеннями у Києві і Ростові вони відбулися і в Новгороді. Бунт підняв волхв, який агітував населення виступити проти християнської віри. Розмах цього руху був значний. Літопис повідомляє, що волхв заохочував людей на розправу з єпископом. У цьому конфлікті князь і дружина взяли сторону єпископа, а просте населення — волхва. «И роздѣлишася надвоє: князь бо Глѣбъ и дружина его идоша и сташа у єпископа, а людье всей идоша за волхва. И бысть мятежь великъ межи ими»[733].

У 1113 р. в Києві спалахнуло нове повстання, яке охопило різні шари населення. Приводом до нього стала смерть князя Святополка Ізяславича, який провадив політику розширення прав київських купців і лихварів. Вона не задовольняла ні демократичні низи, ні феодальні верхи Києва, які не бажали поступатися своїм давнім керівним становищем у державі.

Основне невдоволення було спрямоване проти князівської адміністрації, яку очолював воєвода Путята, а також купців і лихварів. Поширення народного заворушення викликало занепокоєння крупних феодалів, які пов’язували свої надії з Володимиром Мономахом: «да вшед, установить крамолу сущую в людях». Мономах виправдав сподівання знаті і замирив київські низи.

У 30-і роки XII ст. загострились соціальні протиріччя у Новгороді. Приводом до них стала ситуація із заміщенням новгородського княжого столу Всеволодом Мстиславичем. У 1132 р. ворожі князю бояри зуміли скористатись невдоволенням і прогнали князя із Новгорода. Прибічникам Всеволода через деякий час вдалося подолати опір повсталих, проте вже 1136 р. проти князя і його адміністрації розпочалося нове повстання. Використавши гнів людей, бояри схопили Всеволода з жінкою й дітьми й посадили під сторожу. Серед звинувачень, які йому пред’явили, було і те, що він «не блюдеть смерд».