Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Рис. 27. Родина Ярослава Мудрого. Фрески київського Софійського собору XI ст.

Вважається, що другий період історії Русі найбільше відповідає визначенню удільно-вічового, коли основним змістом міжкнязівських відносин стає юридично закріплене поняття вотчинних володінь. До певної міри це справді так, але абсолютизувати цей висновок не слід. По-перше, вотчинна система почала складатися вже на ранньофеодальному етапі і навіть отримала юридичне закріплення на Любецькому з’їзді 1097 р. По-друге, у ХІІ—ХІІІ ст. вона так і не забезпечила непорушності удільних володінь і незаперечного їх закріплення за конкретною князівською гілкою. Нерідко вотчинне право втрачало свою силу вже в третьому поколінні володарів і вони розпочинали нескінченну боротьбу за дідівську спадщину. Не зупинила вотчинна система і кочування князів із землі в землю, що ще більше заплутувало поняття «батьківських володінь». До того ж Київська і Новгородська землі взагалі не набули вотчинного статусу; на їх столах утверджувались представники різних князівських родин. Постійно прагнучи в Київ, а також вимагаючи частки власності у старій «Руській землі» як загальнородовій спадщині, удільні князі мотивували свої претензії тим, що всі вони є «єдиного діда внуки». Звичайно, за такого розуміння князями ролі Києва і Київської землі говорити про незалежне і суверенне існування удільних князівств немає жодних підстав.

Щоб правильно зрозуміти характер політичного розвитку Русі, необхідно з’ясувати питання структури влади удільних князівств.

А саме, якою мірою вони володіли більшою державною стабільністю порівняно з усією Руссю? Виявляється, що принципових відмінностей немає. Мирне життя осілих на землю князів тривало недовго. Протиріччя між ними і місцевим боярством загострюються саме тоді, коли, за визначенням окремих істориків, удільні князівства набули форм державної суверенності.

Невдоволені незалежним становищем князя і не домігшись від нього тієї ролі в управлінні землею, на яку вони розраховували, бояри нерідко позбавляли його столу. У свою чергу, князі, котрим вдавалося зміцнити своє становище в землі, жорстоко розправлялись із непокірними васалами.

Мали свої труднощі удільні князівства і з успадкуванням столів. Боротьба за старшість і кращі наділи тут була такою ж гострою, як і боротьба за великокнязівський стіл. До того ж, зростання князівських родів неминуче супроводжувалось дробленням волостей-вотчин і плутаниною їх юридичної належності. У другій половині XII — 40-х роках XIII ст. кожна земля в мініатюрі практично повторювала політичну структуру всієї Русі. Де ж тут державна монолітність і суверенність удільних князівств? Та сама роздробленість.

Рис. 28. Запис про смерть Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р. Софійський собор у Києві.

Визнання цього не дає підстав для твердження про розпад державності чи навіть її втрату. В Русі, як, до речі, і в усій середньовічній Європі, роздроблена структура влади була природним наслідком подальшого зміцнення феодального способу виробництва, її, проте, не слід ототожнювати з політичним розпадом єдиної державної структури. Нова стадія феодалізму, хоч і супроводжувалась розширенням імунітетних прав, не зруйнувала систему васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Русі — князь, рада, князівські з’їзди, віче та інші, які визначились ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період так званої феодальної роздробленості. Вони становили загальноруську систему політичної влади, яка була заснована на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму.