Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

За всієї умовності означеної титулатури — «король», «цар», «князь» — є підстави стверджувати, що князівська влада на Русі була давнім і місцевим політичним інститутом. Династична зміна, що сталася наприкінці IX — на початку X ст., не привнесла в політичний розвиток Русі принципово нового, незнайомого раніше східнослов’янському суспільству, елементу.

На ранньому (язичницькому) етапі становлення князівської влади на Русі, вона сприймалась суспільною думкою як продукт не стільки політичного розвитку, скільки ритуально-магічного. У своїй сакралізованій іпостасі князь уособлював цілу державу, керівниц-* тво якою здійснювалось за аналогією управління його тілесною плоттю. В уяві людей язичницької пори князь був водночас жерцем і магом, причому його магічна сила виходила не стільки від нього самого, скільки від усього правлячого роду. Останній виступає як сакральний власник землі, і саме в цьому феномені магічного поєднання княжого роду й підвладної йому території криються моральні підстави так званого родового володіння.

Після прийняття християнства князівська влада набула більш реального державно-політичного змісту, але не втратила певної сакральності. Дещо в ній лишалося від язичництва, щось з’явилося під впливом християнства. Йдеться, зокрема, про визнання божественного походження царської і князівської влади. Великі київські князі, за прикладом візантійських імператорів, володіли суверенним правом у справах церкви. У руських літописах влада князів визначається тим же набором харизматичних характеристик, що й імператорська. Князі були «богобоязливі», «правовірні», «христолюбиві», «благовірні», «боголюбиві» тощо.

Що стосується диференційованої титулатури князів, то в літописі трапляються такі терміни — «каган», «цесар», «архонт», «великий князь», «князь». Перші два титули, як можна зробити висновок з літописних повідомлень, мали до певної міри меморативний характер. Так називали померлих князів. На титул «цесаря» київські князі не могли претендувати, оскільки такими вони визнавали візантійських імператорів. Редактор Ізборника 1076 р. скрізь замінив титул «василевс»-«цесар» на «князь», а з середини XI — початку XII ст. руські князі користувалися візантійським титулом «архонт». Судячи з грецьких написів на печатках, титул «архонт» жалувався руським князям із Візантії. На одній із печаток слово «архонт» доповнене поняттям «великий»: «Мстислав, великий архонт Росии». Б. О. Рибаков вважає, що «великий архонт» тут тотожний «великому князю» або «київському князю». Очевидно, уже в часи Володимира Святославича і Ярослава Мудрого запозичене із Візантії поняття стало офіційним титулом київських князів. У повідомленнях про смерть Володимира і Ярослава зазначається: «Умре же Володимиръ, князь великый»; «Преставися великий князь русьскый Ярославъ». Аналогічно іменуються літописцями і наступні київські князі. У другій половині ХІІ ст. титул «великих князів» вживають і деякі удільні володарі, зокрема володимиро-суздальські, які претендували на загальноруське старійшинство.