Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Відомості літопису про вічову діяльність у Галицькій землі також вказують на переважну участь у ній мужів «градських», тобто знаті. До їхньої допомоги вдавався князь Данило Романович у боротьбі з непокірними боярами Галицької землі. Коли він звернувся за порадою до галицького віча («сзвавшю вече»), то соцький Микула, який відображав настрої прихильників князя, заявив: «Господине! Не погнетши пчелъ, меду не ѣдать»[731].

Аналіз подій, пов’язаних з діяльністю віча, свідчить про значне посилення великого боярства. Зміцнення його економічних позицій, особливо в період феодальної роздробленості, супроводжувалось намаганням брати участь в управлінні містом і землею. Крім протиріч між князівською владою і боярською феодальною демократією у діяльності віча відбились серйозні протиріччя всередині самого боярства. У політичному плані воно не являло собою монолітної сили. У кожному великому центрі земель існувало кілька боярських угруповань, які претендували на керівне становище і виборювали це право одне в іншого, намагаючись посадити на князівський стіл свого ставленика.

Особливою гостротою ці відносини відзначалися у Києві й стимулювались юридичною невизначеністю з успадкуванням великокнязівського столу. При цьому одна боярська партія орієнтувалась на князів із династії чернігівських Ольговичів, інша — відстоювала право на Київ представників Мономахового роду.

Відомі випадки, коли віче було звичайною змовою певного боярського (рідше купецького) угруповання, спрямованого проти князя або його оточення. Під 1170 р. у літописі повідомляється, що «начата новгородьци вече деяти в тайне по дворам». Довідавшись про ці таємні віча, новгородський князь Святослав Ростиславич залишив Новгород, не чекаючи, коли рішення новгородського боярства про його небажаність буде прийняте на широкому вічі.

Схожа ситуація була в Києві 1146 р. Рішення про усунення Ігоря Ольговича й заміну його переяславським князем Ізяславом Мстиславичем було прийнято антиігоревою боярською партією таємно від князя і його адміністрації.

Розглянуті вище та інші випадки діяльності віча переконують, що цей інститут, який сягає своїм корінням ще додержавного періоду, ніколи не був органом народовладдя, широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні. Керівна роль і переважне право представництва належали верхам суспільства. За сильного князя цей орган був слухняним придатком верховної влади, за слабкого — залежність могла бути і зворотною. Іншими словами, на Русі у X—XIII ст. існували, доповнюючи один одного, а нерідко й вступаючи у протиріччя, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь).