Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Бубабізм почався з осміяння психологізму і патріотизму. Тому вже у своєму першому романі «Рекреації» Ю. Андрухович згадує про Фройда, Юнга, Ломброзо, а образ диявола постає в образі психіатра Попеля, оскільки «задрочений» фройдизм тут зводиться до сексуальності[1231]. «Я зовсім не боюся Господа Бога, — писав Фройд, іронізуючи над собою. — …Я ніколи не робив нічого ганебного і ніколи нікому не робив зла, але оскільки мені і не хотілося цього, то гордитися особливо нічим»[1232]. Український злий блазень не може повторити щось подібне.

Негативне тлумачення фройдизму переймає і літературознавство, симптоматичним проявом якого є дослідження М. Наєнка «Інтим письменницької праці» (2003), в якому про З. Фройда написано вульгарно й примітивно, а подача психології творчості праці зводиться до хтивих інтимів, за якими несвідомо виправдовується розпуста, аморальність тощо. Вводячи Лу Саломе як визначну особистість свого часу у контекст мужчин, М. Наєнко переймає імперську позицію російського дослідника Ю. Архипова із статті «Ця геніальна росіянка…» з його думкою про потенційну (сексуально-творчу) перевагу росіянки (а в її особі — імперії) над закомплексованими національними чоловіками. Подаючи «аскетичну» українську літературу у світлі цієї російської «ерогенності», Наєнко займає позицію такого суб’єкта, який несвідомо заздрить імперській перверсії: «В підневільній Україні письменники нерідко жертвували такими взаєминами, і це певною мірою збіднювало палітру їхніх художніх шукань, обмежувало їх у темах, мотивах чи й ідеях»[1233]. З такої несвідомої ерогенної заздрості до імперського сексуального суб’єкта і його необмеженої моральним законом перверсивності розпочали свої сексуальні одісеї вісімдесятники, ігноруючи пошук власного коду мужності. «Я — некерований вулкан на святі Воскресаючого X…!..»[1234] — таким постане постколоніальний поет, що театралізовано і бездумно демонструватиме невичерпну сексуальну українську потенцію. У результаті бубабісти стануть письменниками епохи першого розпаду Російської імперії, які осміюватимуть національних поетів-пророків. То був прихід у літературу таких блазнів, які вже не знають, що таке пророцтво, а тому архетип «кобзаря» на початку XXI ст. змішався з дешевою маскультурою[1235].