Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
І ось він знову перед жінкою, якій розповість усе-усе і яка його зрозуміє, як завжди, наставить на путь істинний і, якщо треба, пробачить.
Якщо це можливо — пробачить.
Але спочатку уважно вислухає.
«Не розповідатиму про те, що сталося кілька годин тому. Але якщо я зараз не виговорюся — мене просто не стане.
Я — найсамотніша людина на землі. Але в мене — свій світ. У мене немає друзів, хоч багато товаришів і приятелів. Я близько до себе нікого не підпускаю. Іноді вимушений грати за правилами тих, які мене оточують: колеги, керівництво, влада, сім’я…
Здавалося б, з усіма я легко спілкуюся, але основна моя проблема в тому, що я зовсім інший, і ніхто цього не розуміє й не знає. Точніше — мене сприймають і розуміють «правильно», тобто вони не знають насправді, що приховується за зовнішніми рисами характеру. Усім здається, що перед ними веселий, легкий у спілкуванні хлопець-друзяка.
Коли ж я залишаюся насамоті, мої думки тяжкі, невеселі, складні, серйозні. Ніхто не знає, що я задумав, що в моїх планах на сьогодні, на завтра, в перспективі. Я настільки все переживаю, що це позначається на моєму здоров’ї.
Я зачаївся і живу подвійним життям. Мене два: той, що межи людей, і той, що сам із собою. Наодинці я часто уявляю, чого б хотів добитися в житті. Завжди це були максимальні бажання. Головне — я не хотів бути, як усі. Я ненавиджу політиків, а мрію стати політиком, ненавиджу різних хапуг, бандитів, нездар, які пробилися нагору завдяки зв’язкам чи нахабству, але спілкуюся з ними. Я не люблю дружину, але й далі з нею живу, хоч іноді здається, що мені без неї погано. Під час вимушених розлук я сумую за нею. У мене були жінки, яким я подобався до нестями, і вони мені подобалися, та я ніколи не наважився б кинути сім’ю заради якоїсь навіть супержінки.
Узагалі, я ненавиджу жінок і… жити без них не можу. Я їм мстив за те, що вони продажні і що я не такий красивий, гарний чи сильний, як хотілося б мені, і що ті жінки, які мені справді дуже подобалися, не звертали на мене жодної уваги.
Та що це я зациклився на жінках…
Найбільша моя трагедія — політична роздвоєність. Повторюсь, я ненавиджу владу, а лізу туди, чортихаючись, клянучи себе за боягузтво й продажність, але виправдовуюся перед собою, що все це роблю задля майбутнього, що колись усе повернеться для мене виграшем, прибутком, компенсацією за мої страждання та приниження.
Образа! Образа на весь світ! Образа за те, що не вдалося, маючи задатки, реалізуватися до кінця. Мене обходили й обходять менш гідні. А я серджуся, злюся — і майже нічого не роблю для того, щоб щось змінити.
Дехто бачить у мені якісь чесноти. Мене поважають, сприймають як чесну, порядну людину, а я, мабуть, просто боягуз, який не тому не лається голосно в громадських місцях чи не плює на підлогу, що «праведний» і турбується про людей, а тому, що боїться дістати за це по пиці…
Насправді ж я не знаю іноді, чого хочу, коли дію так чи інакше: інколи сам не можу пояснити своїх вчинків. А вони бувають до болю абсурдними, якщо не сказати — небезпечними. Я нерідко напоказ виставляв своє прихильне ставлення до тих, хто потрапляв у глибоку, круту опалу. Мені хотілося потиснути руку тому, кого, наприклад, щойно звільнили з посади. І я це робив, навіть будучи впевненим, що про це поінформують начальство і мені знову не бачити підвищення на службі.
Навіщо я це робив? Таких же дій ніхто не заохочує. Навіть ті, кому потиснув руку або підставив плече. Дехто вважає мої вчинки дурістю, дехто — позерством, а наволоч, яка так ніколи не вчинила б й у будь-якому вчинку інших бачить підтекст, прихований смисл, вважає мої публічні витівки втіленням замаскованих далекоглядних планів.
А я просто інтуїтивно відчував, що так робити треба. Так, саме треба, а не «доцільно», чи вигідно, чи перспективно. Треба — і край. Я так самовиражаюся і сам себе поважаю за це. «Ніхто так не зробив, а я зробив. Я не такий, як усі. Я — кращий». Ось, можливо, основний мотив моїх вчинків. Можливо…
Але ж чи тільки це штовхало мене підійти при всіх до щойно звільненого з високої посади генерала, біля якого, наче відділена невидимою, прокресленою гоголівським Хомою, лінією, пустка, — і, обнявшись, голосно сказати: «Не бери дурного в голову, а важкого — в руки, старина. Усе минає. Можеш розраховувати на мою допомогу й на моє не таке вже й міцне, але надійне плече!»