Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Зорій скинув газ, швидкість автомобіля плавно зменшилася, і поїхав собі полковник спокійно, ретельно оминаючи навіть маленькі ямки, встигаючи кинути оком у бокові віконця, звертаючи увагу на красу зимових пейзажів, яких зовсім не помічав, коли мчав з Києва до… Коли просто їхав з Києва.
Богдан Данилович увімкнув радіоприймач. Музика завжди допомагала в найскладніші хвилини життя. Зорій дуже любив мелодійні ліричні пісні, любив і сам іноді помугикати або й поспівати голосно. На якійсь хвилі ефему почув пісню «Синій-синій іній». Полковник і далі їхав повільно, а пісня звучала і звучала в ньому, не даючи змоги іншим думкам увійти, заполонити мозок, душу, серце. І хоч скоро Зорій зрозумів, що давно грає інша музика, у голові був лише «синій іній» — пісня юності, пісня першого кохання, пісня перших надій і мрій. «Синій іній». «Шукаю день і ніч любов свою… Ти, вітер, знаєш все… Тож скажи… вона, вона, де вона…»
5
— Мамо, — тиша в хаті панувала недовго. — Я розумію, чому ми не знали, що розповідаємо одна одній про ту саму людину. Ми його звали під час розмов по-різному. Я звала тільки іменем, яке в лагідній формі не схоже на справжнє його ім’я. Я його звала тільки Данчиком. А ти ніяк не могла запідозрити в цьому імені ім’я Богдан. Ти теж ніколи імені своєї любові юності не називала…
— Оленко, донечко! — перебила її мати. — Як же це так? Чому? Як ти знайшла серед сотень тисяч, мільйонів чоловіків саме цього? Того єдиного, якого я кохаю все життя! Кохала все життя.
— Мамо, чому — «кохала»? — Олена якось дивно (чи, бува, не з надією?) глянула в очі матері. — А зараз, після того, як дізналася?.. Господи, що я плету?!
У кімнаті, прибраній, затишній, із застеленим скатертиною столом, сиділи одна проти одної мати і дочка. Дві дорослі жінки, які зараз мусять зробити кілька, можливо, найболючіших за все своє життя, кроків.
Ці кроки — до розуміння й прощення або до злості й ненависті.
— Хтось із нас кохатиме його й далі. А хтось мусить зненавидіти, — мовила мати. — Або ми обидві його зненавидимо. Любити ж удвох його ми не можемо.
— Чому ні?! До того, як не знали, що кохаємо одну й ту саму людину, ми ж його кохали.
— Мені не дуже зручно говорити на цю тему. Хоч ти й доросла, але я — твоя мати. Я тебе виховувала, як могла. Але я завжди вважала, що основний метод виховання — мій власний приклад. Як треба жити. Як правильно треба жити. Як правильно вчиняти в різних ситуаціях. Я завжди пишалася, що моя дочка — ідеал і мрія кожної матері. І зараз я пишаюся тобою! А головне — я вірю тобі. Я вірю, що рішення, які приймає моя дочка, завжди людяні. А значить — правильні. Якби я знала… Якби я знала… Твоя ж любов, я певна — глибока й відчайдушна — проявилася на генному рівні. Як інакше пояснити цей збіг?
— Мамо, а як вийшло, що ви з Данчиком не побралися? Ти ж мені розповідала, що ваше кохання — ще зі школи. Як ти могла вийти заміж за мого тата, не люблячи його?
— Скільки запитань… — Любов ці слова сказала не дочці, а кудись у простір. І її думки зараз роїлися не навколо тих, Оленчиних. У матері було їх, тих запитань, стільки й таких, що дочка навіть уявити не могла. Але найголовніше, на яке вона має відповісти, це — що робити далі. — Життя, доню, така штука, що пояснити ті чи інші вчинки можна, але потім.
Людині властиво самій помилятися, не роблячи висновків з помилок чужих. У кожного своя вершина. Хтось досягає неба, а хтось шкандибає до Голгофи. Моя дорога — дорога до Голгофи — ось-ось закінчиться. Але перш ніж я донесу свого хреста, мені хотілося б бути певною, що тобі більше ніхто не завдасть болю, не вчинить зла. Як ти далі житимеш? Ти ж щиро кохаєш Богдана?
— Так, мамо. Я ж легковажити не можу. Сама винна в тому, що сталося. Данчик мене в ліжко не тягнув. Радше — навпаки. А ви…
— Що «ви»? — швидко перебила мати, наче боялася почути те, що хотіла запитати дочка.
— Ти з Данчиком?..
— Доню, не ятри душу.
— Ти ж розповідала, що у вас була платонічна любов?
— Так, доню, була…
— Ну?
— Усе життя була. Платонічна. Донедавна.
— А що ж сталося?
— Сталося те, що не мало статися.
— Як же це так? А татко? Я бачу, що ви останнім часом живете, як чужі. Але…
— Усе, годі! Ще не вистачало нам з тобою розбирати походеньки твого татка. Ти вже доросла й, мабуть, помітила, що у нас із ним стосунки давно не ті, які мають бути між чоловіком і жінкою, що кохають одне одного.
— Угу. У татка, значить, походеньки, а у мами — любов.