Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Це різні речі, доню. Я кохаю щиро й одну людину, тато ж готовий бігти за кожною спідницею хоч щодня. Не хочу про це говорити, мене воно дратує. Зараз ми з тобою турбуємося про себе. А як там наш Богдан?
— Наш? — Олена здивовано подивилася на матір, усміхнулася.
Любов теж усміхнулася, й разом обидві жінки спочатку засміялися, а потім їх охопив несамовитий регіт. Вони істерично сміялися, до сліз, до кольки, не в силах зупинитися, витираючи однією хустинкою по черзі сльози, що текли від сміху.
Потім обнялися і по-справжньому, по-жіночому заревіли.
Вони довго плакали. Кожна — через своє.
Потім Любов ще довго не могла заснути. Вона думала про дочку, про Богдана, про себе. Ні, нікого ні в чому не винила. Нічого поганого ні про кого не думала. Лише в одну мить промайнула думка, що в усьому винен Богдан. Це він звабив її дочку. А не повинен був. Не мав права. Ну то й що? Винен — не винен, яка тепер різниця?
І ніхто — ні мати, ні дочка — не могли бачити, як згори, над ними, в невагомому серпанку й світлому ореолі фізично невидима істота з легкими пташиними крилами спостерігала за подіями в цій сільській хаті. Істота почула ту думку Любові щодо провини Богдана й уже насупила чоло, спохмурніла, закусила по-дитячому губку й примружила очі…
6
— Оленочко, ти запитувала, чому ми з Богданом не побралися, хоч і кохали одне одного? — наступного дня зранку Люба з донькою лежали в одному ліжку, як колись, коли дівчинка була ще маленькою. — Я сама довго не розуміла, як так сталося, не знала, чим пояснити поведінку Богдана в той час. А лише значно пізніше до мене дійшло, що відповідь треба шукати у власній поведінці. За своє щастя треба боротися. Я ж віддала і своє щастя, й Богдана — без бою. Я певна, він мене любив. Але треба знати Богдана. Він не міг жити самою любов’ю. Так само, як притягнув він до себе чимось мене й тебе, притягував інших. Богданові ніколи не бракувало жіночої уваги. І, ніде правди діти, любити його є за що.
— Хіба люблять за щось?
— Так, доню, люблять саме за щось. У коханні все можна виправдати, пояснити. Але, як я вже тобі говорила, на жаль, пояснити ми намагаємось усе потім. Розкладаємо по поличках, аналізуємо, бідкаємося, що не зробили того чи того або зробили, але не те й не так. А тим часом кохання або проходить, або прибивається до іншого двору, до іншої долі.
— А все ж, мамо, а все ж?..
— У житті Богдана був час, коли йому було важко. Дуже важко. На ділі він залишився сам. І нікому його було втішити, приголубити, підставити плече не лише, щоб підтримати, а й щоб він виплакався. Саме цього я зробити й не змогла. Була надто боязлива й цнотлива. Правильна була. А своє плече йому підставила інша. І він його прийняв. Я ж йому лише співчувала, переживала в собі, плакала, а діяти не змогла. Тому й залишилася на все життя нещасна.
— А тато?
— Тато мене любив. Іноді мені здавалося, що і я змогла його покохати. Ми побралися вже після того, як Богдан одружився. У нього народився син, у нас з’явилася ти. Ми жили в різних містах і, здавалося, що забули одне одного, що наші стежки-доріжки вже ніколи не перетнуться. Але трапилося так, що ми все-таки зустрілися, а потім і сказали, що, як і раніше, кохаємо. Я його, він — мене. Тепер це вже не важливо.
— Мамо, Данчик мені жодного разу не сказав, що любить мене. Я ж йому говорила тисячу разів. Він мені — ні. Я цього й не вимагала. Мені й не треба було його зізнання. Я просто відчувала, що він мені потрібний, а решта мені байдуже. Тепер… Тепер він мене покине. Бо все життя він кохав і зараз кохає лише одну людину — тебе, мамо. А зі мною був лише тому, що відчував, бачив у мені тебе. Я доросла жінка, здатна спокійно й адекватно мислити. Не хвилюйся — істерик і драм, тим більше трагічних кроків не буде. Все, мамо! Я сильна. Погодься — сильніша, ніж ти.
— Так, ти сильніша, — сказала мати, а сама подумала: все ж боротися ти теж, напевно, не будеш. Як і я колись.
А в думках Олени було зовсім інше. «Як же з моєю любов’ю? Моєю любов’ю? Оце і все? Кінець?»
Олена вже була не поряд із матір’ю. По очах було видно, що вона линула думками кудись далеко-далеко.
Мати помітила той погляд. «Ні, дитино, ти — не я. Мабуть, ти вчиниш по-іншому».
Що за доля? Фатальна?
7
Цього разу В. М. поряд із жінкою не було. І не мало бути. Бо сьогодні Богдан Данилович приїхав сюди не звітувати про зроблене, не просити поради. Зорій приїхав після зустрічі з Любою й Оленою саме сюди, бо відчував: навіть власний досвід застосування аутотренінгу, який дав змогу трішки заспокоїтися й тверезо оцінити те, що відбулося у домі двох близьких йому людей, не дав поради, що йому далі робити. Та навіть не це головне. Він зараз із головою порине в роботу, і тіло його набуде звичного для нього стану, тобто режим «біжи, біжи швидше, ще швидше» врятує його від мук совісті. Але все ж йому слід було перед кимось просто висповідатися, щоб допомогти душі набути спокою і впевненості.