Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Колоніальна симптоматика маскування, поєднуючись з імперським постмодернізмом, стає психологічно загрозливою для українського несвідомого суб’єкта. Адже постмодернізм супроводжується розпадом індивідуального й національного характерів, політично спрямованою шизоїдністю. Значущий в національному світі індивідуалізм передбачає цілісне, інтегроване Его. Психологічною основою формування цілісної національної особистості, як було сказано, є психологічно-духовний синтез батьківського і материнського кодів, а відповідно — чоловічого і жіночого як природної основи некровного еросу. Мужність і жіночість — психологічні символи двох світів, які виявляються в ціннісних орієнтаціях чоловічих і жіночих творчих сублімацій. На основі психоаналітичного розуміння бісексуальності, або міфологічного розуміння андрогінності (особистість як духовно андрогінна сутність), можна означити «драматургію» творчості (незалежно від жанру) як зустріч жіночого і чоловічого начал в глибині особистості і їх психологічно-духовне поєднання. Руйнація тоталітарно-патріархальної імперської суспільної структури наприкінці XX ст. органічно супроводжується вивільненням пригніченого колоніального суб’єкта, віддзеркаленням чого стає активізація національної статевої структури, що виражає потребу нового формування особистості, відображену в прозі О. Ульяненка, О. Забужко, Є. Кононенко, Г. Тарасюк, Г. Пагутяк та ін.

Театралізація як невротизація органічно пов’язана зі статевою проблемою особистості, адже їй підлягає лише та конфліктна ситуація, яка виявляє проблематику статі. Перехідний (невротичний) період активізує стать, статеву проблему особистості так само, як на минулому порубіжжі. У психологічному розумінні, якщо б людина була стовідсотковим чоловіком або стовідсотковою жінкою, то внутрішній невротичний театр не мав би основи для свого існування, але внутрішня двостатевість (бісексуальність) первісно сформована в онтогенезі на основі генетичного коду — інтроекції батьківського і материнського об’єктів, що обумовлює внутрішній театр особистості: «Театр є взаємодією чоловічого і жіночого начал, це слушно як для суспільного театру, так і для внутрішнього театру особистості»[1215]. Невипадково виникають на сучасному порубіжжі і такі яскраві опозиції в українському політичному театрі, що символічно розігруються у значущих для державницького вибору структурах: «В. Ющенко — В. Янукович» і «В. Ющенко — Ю. Тимошенко».

Характерною тенденцією творчості на сучасному порубіжжі стала різка поляризація чоловічого і жіночого начал, що зумовлює формування двох таборів і є основою постколоніальної «драматургії», як чоловічого і жіночого монологічного (нарцистичного) театрів, які змагаються між собою, опонують одне одному без бажання почути одне одного. З цього приводу, аналізуючи літературну ситуацію наприкінці XX ст., С. Павличко писала: «Якщо порівняти твори чоловіків і жінок, то дисбаланс зображень і уявлень одне про одного і взаємне невдоволення одне одним видаються очевидними. Більше того, можна сказати, що в українській літературі вже декілька років точиться невидима з першого погляду боротьба або війна статей»[1216].