Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Я — хто?
Похилилося голову, щулячись й обсуваючись на ліжку до стіни біля вікна. Роз-та-єть-ся.
Двері розхилилися ширше — й до напівтемного отделения увійшла з ніжним шелестом сукні панна Муклянович. Зупинившись, поглянувши, вона не відгукнулася ані словом. Панна присіла у крісло навпроти ліжка, сперши праве плече на секретер; вона нахилила голівку, зазираючи під ковдру, яку натягнулося тим часом на наболілий череп на подобу чернечого каптура. Двері гойднулися ще раз, так сильно штовхнула їх панна Єлена, й зачинилися із тихим стуком, відтинаючи жалобну літанію жандарма, що лунала з коридору. Вони також відтяли електричний посвіт, що досягав звідти, — й у купе запала майже цілковита пітьма, джерелом усякої ясности тепер були нічні білості з-за вікна, й вони могли видобути з найближчих форм хіба те, що чорнота силуету панни відрізнялася від плоскої чорноти стіни.
І так проминули довгі хвилини, може чверть години, в очікуванні, що панна щось скаже, спитає або заплаче, або засміється, або заговорить про що завгодно, — але нічого. Увійшла, сіла, сидить. Длук-длук-длук-ДЛУК. Скільки так можна сидіти, усю ніч? Чого вона хоче, навіщо прийшла? Jamais couard n’aura belle amie et les grands diseurs ne sont pas les grands faiseurs, як сказав би Не-Верус, нехай бенкетує з хробаками. Але пригадалася ніч три дні тому, ніч довгих брехливо-правдивих оповідей, коли так само сиділося навпроти панни біля темного вікна, — отож, слово є вчинком, слово вимагає більшої відваги, ніж жест тіла, тобто порожній рух матерії.
А може, й справді вона вже не раз внутрішньо збиралася, щоб сказати щось, чого сказати несила, для чого немає слів у міжлюдській мові — але цього вагання теж не видно у пітьмі. Може, вона заплющила очі й заснула. Може, сидить і тільки прислухається до власного й чужого дихання, рахує удари серця. Може, визирає крізь вікно. Може, кусає губи й заламує руки. Длук-длук-длук-ДЛУК. Не видно.
Витягується руку з-під ковдри, простягається до панни — ах, цього ж бо вона теж не побачить, майже-дотику, майже-пестощів, — не бачить те, чого не вчинилося, що вмерло при спробі вчинку.
Та ось кінець розкошування темрявою: півмісяць вийшов з-за хмар, посріблив крижані краєвиди, пояснішало в купе, й так усе завмерло: панна, яка сидить у кріслі, звісивши одну руку уздовж, трохи безпорадно, трохи збентежено, другою рукою підперши підборіддя, із випростаним вказівним пальцем, притиснутим до блідої щоки, з карими очима, що дивляться просто себе, дуже серйозними, але й із верхньою губою, котра ледь здригається, наче у загадковій посмішці, про яку знає тільки вона й той, на кого панна дивиться.
Висунулося з-під пледів, в інстинктивній реакції випростовуючи плечі й підносячи зимну правицю, — проте й цей намір замерз на половині, невтілений.
Отож, не підвелося, не вхопилося панну за талію, не підхопилося її до рвучкого поцілунку. Не натислося на її уста, не проковтнулося її гарячого дихання, не посмакувалося її слини, цукром і гвоздикою приправленої, не обхопилося губами її губи, м’якої, припухлої, її тріпотливого язичка, колібрі, який пурхав у диханні від щоки до піднебіння. Не цілувалося панни Єлени, ні.
А й панна не вчепилася нігтями в сурдут, камізельку й сорочку, не дряпалася, не погладжувала груди, шию, потилицю, обличчя, гладкий череп; не обійняла важкої, розпаленої післякрижаними гарячками голови, не обціловувала її, хихикаючи, від синця до синця, посмикуючи потішно за вуха, коли виривалося з її незручних обіймів, урешті падаючи на коліна, із чолом, притиснутим до сукні, щільно напнутій на корсет під скромним декольте. Вона не сміялася горловим сміхом, пересуваючи з насолодою пальцями по виголеній шкірі, лоскочучи над вухами й встромляючи нігті під потиличну кістку.