Крига. Частини І–ІІ

Стоїться навколішки з опущеною на груди головою, пришпилений під цим дивним кутом до замерзлої землі дротиком морозу, й упродовж тривалого часу тільки чується ефекти невлучного пострілу, тільки чутно дрижання землі й зимний, кусючий вітер на закривавлених щоках.

Незмога дихати замороженими легенями — перший вдих настільки болісний, що верещиться на усе горло, це не слово, а порожній звук повітря, що проходить крізь стиснену морозом горлянку. Чи хтось його почув — у тому гуркоті — під свист сирени «Чорного Соболя» — у какофонії десятків інших зойків — ніхто. Аж тільки м’яке тепло проникає крізь примерзлу до гадючого руків’я Ґросмайстера руку, тепло, доторк чужого тіла, й розриваються зашиті памороззю очі й споглядається додолу на ту собаку в мотузяній петлі, яка лиже озброєну руку. Псисько піднімає голову, висолоплює широкого язика. Ворушиться правицею у безглуздому відруху, щоб погладити його, занурити пальці у збиту в ковтуни шерсть — тріскає крига на рукаві шуби, сиплються уламки тонкої мерзлоти, синьо-фіолетової у блиску ламп. Собака відстрибує, пильно позирає. Устромлюється дельфінячий ціпок у сніг, який купчиться перед колінами, й підводиться; видихувана чорна пара опадає на той сніг маленькими пластівцями сажі. Випростовується. Де панна Єлена? Що сталося з панною Єленою?

Сніговиця на ту коротку мить наче ослабла, видно Транссибірський експрес від еліптичних пластин й арочного комина крижлізного локомотива аж до останнього вагона. Лютий зламався навпіл, упав на рейки перед «Соболем» і на східне крило двірця, розчавив сараї і склади, десятиаршинні очищені від кори стовбури розлетілися навколо, один стовбур, мов телеграфний стовп, стирчить, устромлений у землю за кілька кроків від колії, де стояла панна Єлена. Перон і земля навколо двірця укриті товстим килимом пари, пари чи якогось газу, густого газу, що клубочиться білими хвилями; він поволі розпливається від розламаних фраґментів лютого, від його панцирної морської зірки, розколотої на крижлізних кроквах двірця, витікає із розірваних морозострун, булькоче із розтрощених відніг, випаровується із простреленого стовпа морозяника. Люди, які біжать на місце катастрофи, блукають у парі, наче у вранішньому тумані, наче у болотяних випарах. Світло тих ліхтарів, котрі ще стоять і сяють, насичує цю пару веселковими відтінками. Поглянути, примружившись, і побачиться людей, які витекли з картини разом із розчиненою фарбою, вони грузнуть у тій фарбі, фарба до них прилипає, вони розклеюються на основні кольори. Раз у раз хтось перевертається, зойкаючи, укушений морозом у щиколотки; його прикриває білий-небілий килим повітряної суспензії.