Крига. Частини І–ІІ

Не-Верус лається, плює і…

Панна Єлена кидається бігти…

Випростовується руку й згинається заледенілий палець на спусковому гачку Ґросмайстера. Грім. Мороз. Крига.

Цього разу встоялося.

Бомба вибухнула раніше, але підкинутий у повітря вантажний вагон замерз із колами за піваршина над рейками, нахилившись у один бік. На чверть довжини він перетворився на голчасту крижану зірку й розкидані уламки: вибух, заморожений у сотій частці секунди, — пам’ятник вибухові. Довші голки, постріли криги, стирчать із тієї хаотичної скульптури на висоту кедра: ті, які не пішли угору, вбилися у землю повсюди навколо. Вони пробили козака, пробили Дусіна. Фоґель висить у повітрі з ногою, затиснутою у крижані щелепи. Чималий шмат теслектричної машини, вигнутий у спіраль крижлізний перстень, вморозився у тіло поліцейського, поліцейський повис у вечірніх сутінках над крижаним паноптикумом, винесений на бурульках на висоту третього поверху: фіґура символічна, розіп’ятий у небі янгол-охоронець цієї битви, тобто людина, поєднана з кригою і машиною.

Позбавлена чутливости правиця б’ється безвольно об шубу й ціпок, ціпок умерзнув у землю між стопами, неначе пустив коріння углиб до самої країни мамутів; до того ж стоїться нерухомо, мов чергова крижана скульптура, навіть повіки, примерзлі до шкіри очниць, годі опустити, а хотілося б, коли дивитися просто в цівку розстрільної ґвинтівки. Адже тунґетитова куля влучила не в вагон і рейки, туди повернув тільки ґляціальний відскок; цілилося натомість у землю перед Не-Верусом, зате подалі від панни Єлени, на іншому боці від змовника: заморозити його, не поранивши її, — влучити в епіцентр Криги на безпечній для неї віддалі, а для нього згубній, — таким був намір. І, звичайно, в останню мить рука схитнулася убік. Панні нічого не сталося, вона власне підводиться зі снігу, — але й небагато лихого трапилося із довготелесим аґентом Криги, мерзлота скувала його на висоті колін, тож він не втече, проте його оминули всі голки й шпилі морозовибуху, а тепер заморозник ще й вирвався зі стиску пасма замерзлої землі, викинутої із кратера на пероні, звільнив руки, зламав дугу жорстви під пахвою, схилився, підняв козацьку винтовку й цілиться тепер упевнено й спокійно, наче член розстрільної команди, він не схибить, дуло націлене в центр грудей, наче на цьому засніженому хутрі вимальовано мішень, — вигукнулося б, проте легені й уста забиті морозом, перелякалося б, але мороз у мозку, він не схибить, око, рука, упевнена думка, вистрелить прямо в серце, бойовик Криги.