Крига. Частини І–ІІ

Зневага є одним із облич сорому, можливо найщирішим. Якщо взагалі можна знати щось певне про іншу людину, то власне тепер, власне тут, у Царстві Криги. Але що з цього можна висловити мовою другого ґатунку?

Модель: капітан Ніколай Пєтровіч Прівєженський. Молодий, амбітний, зовсім не цинічний, зовсім іще не розчарований, пішов на службу із чистим серцем і відкритим розумом, з глибини душі й з власної волі присягнув величності Імператора Всеросійського. Але та сама щирість і простота, зіткнувшись із петербурзькими беззаконнями, не дозволила йому промовчати, й з безпристрасним обличчям і німим сумлінням виконувати кожен наказ і брудну, дурну, зухвалу примху. Що більше він хотів вірити в Імператора й у Росію, то вище в ньому підносилася жовч; що щільніше він захищав свою невинність, то товстіший панцир гордости, пихи й зневаги мусив він творити довкола себе щодня й щоночі. Яким соромом — чистим, гарячим, разючим, немов електрична дуга, — він мусив палати на придворній службі, яку безсилу енерґію в’язнити в душі під обладунком! Аж нарешті хтось, на щастя, втямив його нестерпні страждання, досі якось тамовані, страждання сливе не такі вже й інші, ніж у Зєйцова; втямив і чимдуж відіслав капітана подалі від Петербурга й справ петербурзьких, перш ніж там дійшло до якоїсь трагедії.

… Тож сідає такий капітан Прівєженський у Транссибірський експрес й одразу ж другого дня подорожі встряє в розмову чужинців про Росію і царські порядки, побачені чужинськими очима з погляду чужинських порядків. Природно, що спершу піднялася йому до горла жовч: давай-но гудити й осміювати цього царя земного, калікуватого, який так жалюгідно не доріс до прекрасного капітанового ідеалу. Сором! Сором! Сором! Яка ж інша сила штовхнула б його до отієї скандальної промови, що б іще дозволило йому з відкритим забралом розкрити незнайомцям такі непристойні випадки з інтимного життя монарха? Але ось — хтось там іще Імператора й вітчизну в його присутності обмовляє і принижує? Не росіянин: ба, поляк! Не був би Ніколай Пєтровіч Прівєженський собою, якби не сприйняв це як навмисну lèse-majesté, ще більшу, позаяк він сам щойно на Росію палко нарікав, — тут існує прямо пропорційна залежність: кожне власне лихе слово підсилює непристойність подібних слів, сказаних чужинцем. Адже в глибині душі капітан Прівєженський відчуває, що згрішив проти ідеалу, відвернувся від Царя-Бога, оскільки усе, що Цар скаже, усе, що вчинить і накаже, робить ці вчинки й накази безсумнівним ідеалом, — бо він Цар. Тож відтоді усю подорож Транссибом одна сила, одне правило, один внутрішній м’яз керує капітаном: сором, сором, переможний сором.