Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— І що ви бачите, панно?
— Світло, світелка, дві крапочки, одна над одною, два такі маленькі очка, мерехтять, чортяки сині…
— Два.
— Два. Ох! Крига, пане Бенедикте…
Піднеслося Ґросмайстера. Він вийшов зі сніговиці позаду панни Єлени, вона його не зауважила, вдивляючись у інтерферограф, аж раптом він опинився поруч із нею — опустилося револьвер, це знову не Не-Верус. — Він був уже поруч із нею і відіпхнув її з дороги, кинувши девушку на сніг і кригу. Вона полетіла з тихим окриком, а він уже заносив над головою довгу голку, гостру, блискучу: бурулька у ролі стилета, у ролі списа. Не встиглося знову націлити Ґросмайстера, встиглося тільки зауважити босі ноги чоловіка й голий торс під роздертою рубашкою, й тупо подумати: У Зимі чекали, з холоду в холод, у Зимі убили, святий Мартине, допоможи…
Він цілив бурулькою у серце.
Упалося на землю. Той теж упав після удару. Бурулька не прохромила товсте хутро. Мартинівець сів верхи, притиснувши колінами руку із ціпком і руку з револьвером. Важка кучма впала з голови, вдарилося голою потилицею об гостру мерзлоту.
Нападник із бурулькою поглянув і завагався.
— Вєнєдікт Філіповіч Ґерославський? — прохрипів він.
— Так! — прогарчалося крізь зціплені зуби.
Він хутко замахнувся і спробував встромити бурульку в око.
Шарпнулося головою вліво, бурулька зачепила вилицю, врізалася в землю, крижані уламки встромилися у шкіру, знову рвучи свіжі рубці.
Тоді мартинівець відкинув тупу основу бурульки й заходився душити. Полум’яні холодні лаписька стиснулися на шиї, вказівні пальці він втиснув під підборіддям, у гортань; перехопилося дихання, тіло панічно хвицнуло ногами, а він притискав його до землі, як цвинтарна каменюка: права рука, ліва рука, груди — сталося розп’ятим, прибитим. Над головою мартинівця, синьо-червоною від давніх і нових обморожень, променіла барвиста веселка невидимого мороскляного ліхтаря, обрисовуючи плечистий силует сектанта сяючим німбом, гідним постаті святого на іконостасі, — він, прецінь, не мав злого виразу обличчя, він не убивав із гримасою гніву, ненависти або страху, а радше гіркоти, жалости якоїсь розпачливої…
Німб згас, заслонений, — чорний телескоп розлетівся на друзки на скроні мартинівця. Він перевернувся зі стогоном на бік і прикрив долонею закривавлене око; так він і зліг стогнучи у снігу.
Качалося по кризі, хриплячи, плюючи й плачучи, кусаючи повітря, тож не бачилося, що панна Єлена зробила згодом. Коли вже зловилося дихання і сілося, вона стояла на межі кола видимости, вдивляючись у заметіль у напрямку ліхтаря й монументальної кінцівки лютого. Від мартинівця залишилася тільки розтрощена бурулька й звивистий стібок крапель крови, які хутко засипала мокра білість.
Знайшлося ціпок і Ґросмайстера, нетвердо сталося на ногах. З глибини барвистої сніговиці, із боку вантажних вагонів, пролунали панічні вигуки й грюкання дверима. Десь у завії, на півночі, півдні, заході чи сході, вистрелили з ґвинтівки. Почав калатати станційний дзвін. Щось невисоке вистрибнуло з-поміж коліс експреса: собака, собака того мужика із купейного, із зав’язаною навколо шиї мотузкою, що волочилася по землі. Піднеслося погляд. У темному вікні вагона замаячила тінь, обличчя людини або потвори, прилиплої до вкритого памороззю вікна під немислимим кутом. Мимоволі поступилося назад. Дзвін калатав і калатав. Поза колом видимого світла пробігали люди, хтось когось переслідував, хтось від когось тікав. Рукавом хутряної шуби обтерлося обличчя. Панна Єлена вказувала щось випростаною рукою, іншою підносячи соболиний комір, а над ним наполегливо зблискували карі очі. Там! Погляньте! Фронт снігу на мить прочинився, показуючи радника Дусіна, капітана Прівєженського й козака у високій шапці, з берданкою біля ока: на шинелі в козака під пахвою була кривава дірка. Дзвін перестав калатати. Панна Єлена опустила руку. З-під копита лютого вийшов у мороскляному ореолі Не-Верус у розхристаному кожусі, з парою дерев’яних копилів у руці. Натиснулося зміїний хвіст. Гуркіт встромився у вуха крижаними ножами — мороз обтяв руку, мороз заповнив легені, прошив серце. Упалося на коліна.
Схибив. Звичайно ж, схибив, — замість у заморозницького аґента, поцілив поруч, у лютого. Той гуркіт, який глухо відлунював у черепі, — це тріск від вибухів криги: лютий валиться на двірець, на колію, на вагони, маси чорного ґляцію осуваються на Зиму.