Історія ГУЛАГу

Дехто ж, особливо ті, хто до того побував у ролі підсудних і в’язнів, природно, зовсім не хотіли повертатися. «На батьківщині вистачить місця всім», — говорив радянський військовий аташе у Великобританії групі радянських солдат у таборі для військовополонених у Йоркширі. «Ми знаємо, що то буде за місце», — відповів один в’язень[1610]. Незважаючи на це, офіцери союзних військ мали наказ відправляти їх — що вони і робили. У Форт-Діксі, штат Нью-Джерсі, 145 радянських в’язнів, яких захопили в німецькій формі, забарикадувалися в бараку, щоб їх не відправили додому. Коли американські солдати застосували сльозогінний газ, ті, хто ще не наклав на себе руки, кинулися назовні з кухонними ножами і уламками меблів; кількох американців було поранено. Пізніше в’язні казали, що хотіли змусити американців їх розстріляти[1611].

Ще гірше траплялося з жінками і дітьми. У травні 1945 року британські війська за, як їм сказали, прямим наказом Черчілля розпочали репатріацію понад 20 тисяч козаків, які у той час перебували в Австрії. То були колишні учасники антибільшовицьких повстань; деякі з них вступили до гітлерівських збройних сил, щоб воювати проти Сталіна. Багато хто з них залишили СРСР після революції, і більшість не мали радянських паспортів. Після довгого умовляння і обіцянок доброго до них ставлення англійцям нарешті вдалося їх обдурити. Козаків-офіцерів запросили на «конференцію» і передали радянським військам, а наступного дня забрали їхні сім’ї. Під час одного особливо потворного випадку у таборі поблизу австрійського міста Лінца британські солдати багнетами і прикладами заганяли тисячі жінок і дітей у поїзди, які мали везти їх до СРСР. Щоб не їхати, матері викидали немовлят з мостів, а потім вистрибували самі. Один чоловік убив дружину і дітей, акуратно поклав їхні тіла на траву, а потім вчинив самогубство. Звичайно, козаки знали, що на них чекає в СРСР: розстрільні команди або табори[1612].

Навіть ті, хто повертався додому з власної волі, могли викликати до себе підозру. Незважаючи на те, залишали вони Радянський Союз добровільно, чи їх вивозили силою, чи співробітничали вони з ворогом, чи потрапили у полон, чи поверталися вони з власної волі, чи під страхом покарання у вагонах для худоби, при перетині кордону всі вони мали заповнювати форму, у якій стояло запитання: чому вони співробітничали з німцями? Тих, хто зізнавалися (а були й такі), і тих, хто викликав підозру — зокрема, численних радянських військовополонених, незважаючи на всі страждання, які їм довелося пережити у німецьких таборах, — затримували для подальшого слідства у фільтраційних таборах. Ці створені на початку війни табори виглядом і порядками були подібні до таборів ГУЛАГу. Їх оточував колючий дріт, а в’язні у них були в’язнями-роботягами в усьому, крім назви.