Історія ГУЛАГу

На кінець війни пайки військовополонених і кримінальних в’язнів були майже однакові, як і бараки, в яких вони жили, і робота, яку вони виконували. Як і зеки, військовополонені працювали на будівництвах, у шахтах, на заводах, на прокладанні автошляхів і залізниць[1599]. Як і зеки, дехто з освічених військовополонених опинялися на шарашках, де вони конструювали нову техніку для Радянської армії[1600]. Мешканці деяких московських районів досі з гордістю говорять про будинки, в яких вони живуть — їх, за своїми високими стандартами, начебто будували вправні німецькі полонені.

Також як і зеки, військовополонені зрештою стали об’єктом радянської «політосвіти». 1943 року НКВД почало організовувати «антифашистські» школи і курси у таборах військовополонених. Ці курси мали на меті переконати своїх слухачів «вести боротьбу за демократичну відбудову у своїх країнах і викорінювати залишки фашизму» після їх повернення до Німеччини, Румунії чи Угорщини — і, звичайно, готувати грунт для подальшого радянського панування у цих країнах[1601]. Багато колишніх військовополонених німців справді потім працювали у поліції комуністичної Східної Німеччини[1602].

Та навіть для тих, хто добре себе проявляв перед новим режимом, повернення додому не було швидким. Хоча СРСР повернув на батьківщину 225 тисяч в’язнів ще у червні 1945 року — то були переважно хворі або поранені рядові, — повна їх репатріація затягнулася більш як на десять років: 1953 року, коли помер Сталін, у СРСР залишалося ще 20 тисяч війьковополонених[1603]. Сталін, як і раніше переконаний в ефективності рабської праці, вбачав у праці військовополонених форму репарації і вважав, що їх тривалий полон є цілком виправданим. У 1940-ві й 1950-ті роки — а насправді й пізніше, як свідчить справа Валленберга, — радянське керівництво продовжувало приховувати проблему в’язнів-іноземців за плутаниною, пропагандою і контрпропагандою, звільняючи людей, коли це було владі вигідно, заперечуючи, що вона хоч щось про них знає, коли це було їй невигідно. Наприклад, у жовтні 1945 року Берія просив Сталіна схвалити звільнення угорських військовополонених у рамках підготовки до виборів в Угорщині: американці й англійці вже відпустили своїх в’язнів, додавав він, маючи на увазі, що Радянський Союз погано виглядатиме, якщо цього не зробить[1604].