Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
На кінець війни пайки військовополонених і кримінальних в’язнів були майже однакові, як і бараки, в яких вони жили, і робота, яку вони виконували. Як і зеки, військовополонені працювали на будівництвах, у шахтах, на заводах, на прокладанні автошляхів і залізниць[1599]. Як і зеки, дехто з освічених військовополонених опинялися на шарашках, де вони конструювали нову техніку для Радянської армії[1600]. Мешканці деяких московських районів досі з гордістю говорять про будинки, в яких вони живуть — їх, за своїми високими стандартами, начебто будували вправні німецькі полонені.
Також як і зеки, військовополонені зрештою стали об’єктом радянської «політосвіти». 1943 року НКВД почало організовувати «антифашистські» школи і курси у таборах військовополонених. Ці курси мали на меті переконати своїх слухачів «вести боротьбу за демократичну відбудову у своїх країнах і викорінювати залишки фашизму» після їх повернення до Німеччини, Румунії чи Угорщини — і, звичайно, готувати грунт для подальшого радянського панування у цих країнах[1601]. Багато колишніх військовополонених німців справді потім працювали у поліції комуністичної Східної Німеччини[1602].
Та навіть для тих, хто добре себе проявляв перед новим режимом, повернення додому не було швидким. Хоча СРСР повернув на батьківщину 225 тисяч в’язнів ще у червні 1945 року — то були переважно хворі або поранені рядові, — повна їх репатріація затягнулася більш як на десять років: 1953 року, коли помер Сталін, у СРСР залишалося ще 20 тисяч війьковополонених[1603]. Сталін, як і раніше переконаний в ефективності рабської праці, вбачав у праці військовополонених форму репарації і вважав, що їх тривалий полон є цілком виправданим. У 1940-ві й 1950-ті роки — а насправді й пізніше, як свідчить справа Валленберга, — радянське керівництво продовжувало приховувати проблему в’язнів-іноземців за плутаниною, пропагандою і контрпропагандою, звільняючи людей, коли це було владі вигідно, заперечуючи, що вона хоч щось про них знає, коли це було їй невигідно. Наприклад, у жовтні 1945 року Берія просив Сталіна схвалити звільнення угорських військовополонених у рамках підготовки до виборів в Угорщині: американці й англійці вже відпустили своїх в’язнів, додавав він, маючи на увазі, що Радянський Союз погано виглядатиме, якщо цього не зробить[1604].
Десятки років ця тема тонула у мряці. У перші кілька післявоєнних років посли з усього світу привозили в Москву списки громадян своїх країн, зниклих під час окупації Радянською армією Європи, або тих, які з різних причин опинилися у таборах військовополонених чи ГУЛАГу. Знайти відповідь було нелегко, оскільки й саме НКВД могло не знати, де вони знаходяться. Врешті-решт радянське керівництво створило спеціальні комісії для з’ясування того, скільки іноземних громадян перебувають у полоні в Радянському Союзі, і для вивчення питання їхнього звільнення[1605].
Складні випадки чекали свого рішення роками. Французький комуніст Жак Россі, який народився у Ліоні, відправлений до таборів після того, як він протягом кількох років працював викладачем у Москві, все ще намагався повернутися додому і 1958 року. Отримавши відмову у французькій візі, він спробував отримати польську, де, як він заявив, жили його брат і сестра. Йому було відмовлено[1606]. З іншого боку, часом влада раптово знімала всі заперечення і несподівано дозволяла іноземцям їхати додому. Одного разу 1947 року, коли післявоєнний голод сягнув своєї найвищої точки, НКВД несподівано звільнило кілька сотень тисяч військовополонених. Цей крок не мав жодної політичної причини: просто радянське керівництво дійшло висновку, що не має вдосталь їжі, щоб їх прогодувати[1607].
Репатріація йшла не в одному напрямку. Якщо великі кількості мешканців Західної Європи кінець війни зустрічали в Росії, то так само великі кількості росіян опинилися в Західній Європі. Навесні 1945 року понад 5,5 мільйона радянських громадян перебували за кордонами СРСР. Одні були солдатами, взятими у полон і ув’язненими німцями. Інших забрали у трудові табори в Німеччині й Австрії. Невелика кількість цих людей стали співробітничати з німцями під час окупації і пішли разом з відступаючою німецькою армією. До 150 тисяч були «власовцями», радянськими солдатами, які воювали — чи яких, частіше, примусили воювати — проти Радянської армії під командуванням генерала Андрія Власова, полоненого офіцера-росіянина, який перейшов на бік Гітлера, або ж в інших військових з’єднаннях. Деякі з них, хоч як це дивно звучить, взагалі не були радянськими громадянами. Розкиданими по Європі були також і емігранти-антикомуністи, велика їх частина мешкала в Югославії — це були колишні білогвардійці, які після перемоги більшовиків оселилися на Заході. Сталін прагнув повернути додому і їх: ніхто не мав уникнути більшовицької відплати.
1599
Загорулько. — с. 1042, 604–609.
1600
Загорулько. — с. 667–668.
1601
Загорулько. — с. 38.
1602
Naimark, The Russians in Germany. — p. 43.
1603
Загорулько. — с. 40, 54–58.
1604
Восточная Европа. — с. 270.
1605
Восточная Европа. — с. 370, 419–422.
1606
ГАРФ, 9401/2/497.
1607
Загорулько. — с. 40, 54–58. Більшість військовополонених на початку 1950-х років було звільнено; разом з тим на момент смерті Сталіна 20 тисяч їх ще утримувалося в СРСР.