Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Тому я зробив єдине, що мені залишалося. Урешті-решт, усі вони були лише фантоми Лабіринту. Справжні Бенедикт та Джерард перебували наразі десь дуже далеко звідси, і їм аж ніяк не зашкодить будь-що, що я можу зробити з їхніми копіями тут. Еріка та Каїна давно не було серед живих. Каїнові, братовбивці та герою війни між Амбером та Хаосом, нещодавно поставили монумент на Головній Алеї, коли Люк убив його, помстившись за свого батька. А Ерік, звісно, загинув героїчно на схилах Колвіра, що врятувало його, як я вважаю, від загибелі від руки мого батька. Кривава історія моєї родини промайнула мені в голові, коли я підносив угору спикард, аби поставити останню крапку. Я викликав ту ж саму хвилю вогню, що вже перетворила на попіл двох моїх родаків з Дому Гендрейків.

Я відчував такий біль у руці, наче хтось огрів мене по ній бейсбольною битою. Над спикардом завивався легенький димок. Якусь мить чотири мої дядьки стояли прямо й недвижно. А п’ятий лежав горілиць.

Тоді Ерік повільно підняв догори свого клинка. Бенедикт, Каїн та Джерард теж витягли свою зброю. Ерік став прямо, тримаючи шпаду перед собою. Решта зробили так само. Це дивним чином скидалося на те, що вони салютують. Ерік зустрівся зі мною поглядом.

— Я тебе знаю, — промовив він.

Усі вони завершили свій жест, а самі танули, танули, перетворювалися на дим і розчинялися вдалині.

Далт стікав кров’ю, рука мені боліла, і я зрозумів, що зараз має відбутися, ще за мить до того, як Люк хапонув повітря й видихнув:

— Дивіться...

Вогняна риса, яку я накреслив, уже зникла, але за відмітиною, що лишилася по ній, там, де раніше стояли мої зниклі родаки, повітря почало тремтіти й мерехтіти.

— Це Лабіринт, — сказав я Люкові. — Завітав із візитом.

Мить, і образ Лабіринту завис перед нами.

— Мерліне, — проказав він, — ти, дійсно, багато подорожуєш.

— Останнім часом я маю дуже напружене життя, — підтвердив я.

— Ти прислухався до моєї поради й залишив Двори.

— Так, мені це здалося доречним.

— Але я не розумію, з якою метою ти заявився сюди.

— А що тут незрозумілого?

— Ти забрав Леді Корал в агентів Лоґрусу.

— Це правда.

— Але потім ти спробував так само не віддати її і моїм агентам.

— І це правда.

— Мабуть, ти вже мусив зрозуміти, що вона має на собі річ, яка може суттєво вплинути на рівновагу сил.

— Так.

— Отже, один із нас мусив її забрати. Але ти вирішив не віддавати її жодному з нас.

— Так.

— Чому?

— Я дбаю насамперед про неї. Вона має права, вона має власні почуття. А ти поводишся з нею, наче вона пішак у твоїй грі.

— Це правда. Я визнаю, що вона особистість, але, на своє нещастя, вона стала ще й пішаком у грі.

— Тоді я не віддам її жодному з вас. Це нічого не змінить, адже зараз жоден із вас її хоч як не має. Але я виведу її з гри.

— Мерліне, ти важливіша фігура, ніж вона, але все ж таки ти лише одна з фігур, і ти не можеш мені нічого диктувати. Ти розумієш це?

— Я розумію свою важливість для тебе, — відказав я.

— Гадаю, ти помиляєшся, — відповів він.

Я намагався зрозуміти, наскільки він насправді могутній у цьому місці. Схоже, тут він так шалено витрачає енергію, що сам зміг з’явитися тільки тоді, коли зникли чотири фантоми. Чи насмілюся я кинути йому виклик, відкривши усі канали свого спикарда? Я ніколи ще не робив спроб залучити водночас всі джерела енергії в Тінях, які контролює ця штука. Якщо я це зроблю, якщо я зможу діяти дуже швидко, чи вдасться мені забрати нас усіх звідси, перш ніж Лабіринт відреагує? А якщо не вдасться, то чи зможу я пробити ту перепону, яку він виставить, аби нас зупинити? І, якщо я зумію зробити хоч те, хоч те, до якого місця ми маємо тікати?

І нарешті, як це може змінити ставлення Лабіринту до мене?

(...якщо тебе не з’їсть щось більше, повертайся розповісти мені колись ввечері свою історію...)

Якого біса, вирішив я. Сьогодні саме слушний день потрапити до меню.

Я відкрив усі канали.

Відчуття було таке, наче я роблю пробіжку, розвив дуже непоганий темп, і раптом за шість дюймів від мого носа виросла цегляна стіна.

Зіткнення, удар, і я вирубався.

...Я лежав на рівній холодній кам’яній поверхні. У моєму розумі та тілі шалено вирували потоки енергії. Я дістався їхнього джерела, опанував їх, угамував до такого рівня, коли вони вже не загрожували знести мені голову геть. І лише тоді обережно розплющив одне око.

Небо, синє-синє. Пара чобіт за кілька кроків від мене, розвернуті носаками в інший бік. Я впізнав у них чоботи, що належали Найді, а трохи повернувши голову, побачив у них її саму. Побачив і Далта — той лежав горічерева за кілька ярдів ліворуч від мене.

Найда важко дихала, а своїм Лоґруським зором я побачив тьмяне червоне сяйво навколо її рук, що вібрували, піднесені в загрозливому жесті.