Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Я теж, — відповів він. — Сильно вони на тебе насідають?

— Боюся, вони загребуть мене та й коронують, щойно я повернуся. Усі, хто стояли мені на шляху, раптово померли. Вони дійсно планують сунути мене на трон, оженити на Корал...

— Угу, — сказав він. — А я маю два питання щодо цього. По-перше, а з цього, дійсно, буде якийсь зиск?

— Лоґрус, схоже, вважає, що буде, принаймні на певний час. А в політиці ж і взагалі немає нічого вічного...

— А по-друге, — промовив він, — якщо для тебе ця держава важить стільки ж, скільки для мене Кашфа, ти не можеш дозволити їй зійти на пси, якщо здатен тому зарадити. Навіть якщо це ставить хрест на твоєму щасливому житті, як ти його уявляєш. Ти не хочеш сідати на трон, тоді мусиш мати якийсь альтернативний план. То що ти надумав?

Я кивнув, а стежка тим часом різко повернула в лівий бік та пішла вгору.

Щось мале й темне прошмигнуло попереду, перетнувши стежину.

— У мене є один задум, — зізнався я, — навіть ще не чіткий план. І я хотів би поговорити про це зі своїм батьком.

— Нічого собі заявочка, — присвиснув Люк. — Ти хоча б упевнений, що він живий?

— Я розмовляв із ним нещодавно, встигли обмінятися лише двома словами. Він бранець, не знаю, де саме. Знаю лише, що це десь поблизу Дворів, бо звідти я зміг дотягнутися до нього через Козир, а з будь-якого іншого місця мені це не вдавалося.

— Розкажи мені про ваш контакт, — попросив він.

І я розповів про чорного птаха та про решту.

— Виглядає так, що витягти його звідти буде непросто, — резюмував Люк. — І, на твою думку, за цим стоїть твоя мамуля?

— Отож.

— А я гадав, що тільки у мене проблеми з мамочкою... Але все сходиться, якщо згадати, що моя навчалася у твоєї.

— Як це сталося, що ми з тобою примудрилися вирости цілком нормальними? — зітхнув я.

Він мовчки дивився на мене кілька секунд, а тоді вибухнув сміхом.

— Ну, почуваюся я нормальним, — уточнив я.

— Так, — швидко сказав він, — а тільки це й має значення. А скажи мені, якщо справа дійде до того, щоб відкрито мірятися силами, ти справді сподіваєшся перевершити Дару?

— Важко сказати, — відповів я. — Зараз я сильніший, ніж будь-коли, завдяки спикардові. Але я починаю думати, що вона по-справжньому могутня.

— А що це ще за спикард, чорт забирай?

Мені довелося викласти йому і цю історію також.

— То це звідси твій пафосний героїзм під час бійки з Юртом, тоді, у церкві? — запитав він.

— Еге ж.

— Дай на нього подивитися.

Я спробував зняти спикард з пальця, але кісточка нізащо не пролазила крізь нього.

То я просто простягнув Люкові руку, а він витягнув над нею свою, так, що його пальці зависли над перснем, за дюйм чи два від нього.

— Він мене не підпускає, Мерлю! Вміє захистити себе, чортяка.

— Та пішов він, — сказав я. — Я ж умію змінювати подобу, хіба ні? — Я ухопив спикард пальцями іншої руки, блискавично витончив та видовжив свій палець, і перстень легко знявся. — Ось, тримай.

Ми їхали біч-о-біч, і він тримав спикард на долоні лівої руки, роздивляючись його прижмуреними очима. Раптом мені почало паморочитися в голові. Може, це абстинентний синдром через розлучення з цією штуковиною? Я змусив себе випростатися в сідлі, відновити дихання, не бажаючи, щоб хтось помітив мій стан.

— Воно важке, — нарешті промовив Люк. — Я відчуваю в ньому силу. І ще багато чого. Але всередину воно мене не пускає.

Я хотів узяти перстень, але він відвів руку.

— Я відчуваю це й у повітрі навколо нас, — продовжив він. — Мерлю, ця штука накладає свої закляття на того, хто має її на собі.

Я стенув плечима.

— Так, — сказав я. — Але закляття ці благодатні. Спикард досі не зашкодив мені, жодним чином, а от допоміг безліч разів.

— Але чи можеш ти довіряти речі, яку отримав таким дивним чином, практично обманом, речі, яка змусила тебе позбутися Фракір, коли та намагалася попередити тебе щодо неї, речі, яка, схоже, впливає на твою поведінку з тієї миті, як ти надягнув її на себе?

— Визнаю, що спочатку я був дещо дезорієнтований, — сказав я, — але, гадаю, це пояснюється лише адаптацією до тих рівнів напруги, що в ній вирують. Але я повернувся до свого нормального стану вже деякий час тому.

— Як ти можеш бути в цьому впевнений? Може, вона промиває тобі мізки!

— Я справляю на тебе враження людини з промитими мізками?

— Ні. Я лише хочу сказати, що я не довіряв би беззастережно чомусь із настільки сумнівним минулим.

— Приймається, — сказав я, не прибираючи назад простягнутої руки. — Але досі вигоди переважували гіпотетичні небезпеки. Вважай, що ти мене попередив, але я однаково ризикну.

Він віддав мені кільце.

— Якщо я помічу, що перстень змушує тебе діяти нерозумно, я стукну тебе по голові та стягну цю штуку з твого пальця.

— Дякую за відвертість, — сказав я, просовуючи палець у спикард. Негайно, щойно відновилися лінії керування, я відчув, як потоки енергії заструменіли моїми жилами.

— Якщо ти не впевнений, що зможеш видобути інформацію зі своєї матусі, — сказав він, — яким чином ти збираєшся знайти Корвіна та звільнити його?

— Певні речі говорять самі за себе, — сказав я. — Перше, що спадає на ум, це встромити ногу у двері. Тобто, я відкрию всі канали спикарда на повну та спробую вийти на новий контакт через Козир. Як тільки з’явиться перший натяк на те, що лінія відкривається, я натисну щосили, полину вперед, змітаючи всі чари, що спробують мене зупинити, випалюючи їх.