Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Ти серйозно? Ти кажеш це не просто тому, що... — Від образу Лабіринту почулося щось схоже на гарчання.

— А ось і критика, — прокоментував Люк. — Добре. Витягни всі Козирі Долі.

Я послухався.

— Перетасуй їх добряче. Сорочкою догори.

— Добре.

— Розгорни віялом.

Він нахилився вперед, витяг карту.

— Добре, — сказав він. — Я в грі. Коли будеш готовий, скажи йому, куди тебе перекинути. Залишайся на зв’язку. Агов, Лабіринте, я теж хочу склянку чаю з льодом.

Біля його правої ноги опинилася вкрита памороззю склянка. Він нахилився, підхопив її, зробив ковток.

— Дякую.

— Люку, — сказала Найда, — я не розумію, що відбувається. Що буде з тобою?

— Нічого страшного, — відказав він. — Не плач за мною, леді-демонице. Побачимося трохи згодом.

Він подивився на мене, вигнувши запитально брову.

— Перенеси нас до Джидраша, — проказав я, — на майдан між палацом та храмом.

Я тримав Люків Козир у скривавленій лівій долоні, поряд зі спикардом, що тихенько гудів. Я відчув, як Козир став холодним, і почув слова Люка:

— Ти чув, що він сказав.

І світ закрутився виром, і розкрутився, і ми стояли посеред холодного вітряного ранку в Джидраші. Я подивився на Люка крізь його Козир. Я один за одним відкрив канали на спикарді.

— Далте, ти можеш лишитися тут, — сказав я. — І ти теж, Найдо.

— Ні, — відказав здоровань.

А Найда, водночас із ним, сказала:

— Зажди!

— Ви обоє можете тепер вийти з гри, — пояснив я. — Жодна сторона не важить на вас. Але Корал мені треба заховати в якомусь безпечному місці. І самому сховатися.

— Ти в фокусі подій, — сказала Найда, — і, допомагаючи тобі, я можу допомогти Люкові. Візьми мене з собою.

— І мене також, — промовив Далт. — Я й досі в боргу перед Люком.

— Гаразд, — сказав я. — Люку, ти все чув?

— Еге ж, — сказав він. — Тобі час узятися до своєї справи. ...От лайно! Я хлюпнув на нього...

Його Козир почорнів.

Я не став чекати на янголів помсти, омахи полум’я, удари блискавок і стирчати тут, доки земля розчахнеться під нашими ногами. Я вихопив нас із-під юрисдикції Лабіринту напрочуд швидко.

І опинився горілиць на зеленій травичці під величезним деревом. Над моєю головою пропливали пасма туману. Трохи нижче перлився та виблискував татків Лабіринт. Юрт сидів по-турецьки на капоті, затиснувши клинок між колінами. При нашій появі він сплигнув на землю. Корвіна не було видно.

— Що відбувається? — запитав Юрт у мене.

— Мене побили, загнали в глухий кут, розчавили. Лежатиму тут і витріщатимуся на туман, поки остаточно не здурію, — сказав я. — Познайомся: це Корал, Найда та Далт. Послухай, що вони тобі розповідатимуть, і розповіси їм, що забажаєш. Не будіть мене, коли настане кінець світу, хіба що спецефекти виявляться винятково мальовничими.

І я зробив так, як сказав, під ледь чутний акомпанемент гітари та далекого голосу Сари К[201]. Трава була невимовно м’якою. Туман клубочився мені в голові, танув у чорноті.

А тоді, а тоді... А тоді, сер...

Я йшов. Йшов, майже плив торговою вуличкою в Каліфорнії, де часто робив покупки. Юрбилися дітлахи, подружні пари штовхали візочки з немовлятами, проходили жінки з пакунками, голоси губилися в уривках пісень, що долинали з динаміків музичної крамниці. Вуличні кав’ярні, виокремлені рослинами в вазонах, під тентами, пахощі делікатесів, закличні, манливі вивіски.

Йшов. Повз аптеку. Повз крамничку взуття. Повз цукрарню...

Вузький коридор, що веде ліворуч. Ніколи не помічав його раніше. Мушу повернути...

Дивно, тут мусив бути килим... а ще свічки у високих шандалах, і бра зі свічками, і канделябри на високих скринях. Стіни виблискували від їхніх від...

Я повернув назад.

Позаду нічого не було. Торгова алея зникла. Коридор закінчувався стіною. На стіні висів невеликий гобелен. Дев’ять зображених на ньому фігур дивилися на мене. Я смикнув плечем і знову розвернувся.

— Щось ще лишилося від твоїх чар, дядечку, — зауважив я. — То подивимося на них.

Я знову йшов. Тепер серед тиші. Уперед. До того місця, де мерехтливо блискотіли дзеркала. Я вже бачив це місце, колись давно, пригадав я, хоча тільки тепер збагнув, що шукати його треба було не лише в Замку Амбера. Воно було просто тут, висіло на кінчику спогадів, і я був там, мій молодший двійник, проходив цим місцем, і не сам... Але я знав, що ціною повернення до минулого стане втрата контролю над тим, що відбувається тепер. Знехотя я відпустив картинку і зосередив свою увагу на невеличкому овальному дзеркалі ліворуч від себе.