Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Ходімо, — промовив я, намотуючи повіддя на руку, — сюди.

Я провів коня тим шляхом, яким сам забрався до хащі, не припиняючи з ним розмовляти. І, поки ми виходили з лісу, я зрозумів, що кінь мені й насправді подобається. Тут назустріч мені вискочив Люк із мечем наголо.

— Боже ти мій, — видихнув він. — Не дивно, що ти стільки провозився. Ти ж його розмальовував!

— То він тобі подобається, еге ж?

— Якщо колись захочеш його позбутися, я дам тобі за нього хорошу ціну.

— Не думаю, щоб я колись захотів з ним розстатися, — відказав я.

— А як його звати?

— Тигр, — відповів я, не замислившись ані на мить, і сів у сідло.

Ми попрямували до стежини, де навіть Далт подивився на мого жеребця чи не схвально. Найда нахилилася до нього й попестила чорну та помаранчеву гриву.

— Тепер ми можемо бути там вчасно, — промовила вона, — якщо поквапимося.

Я завів Тигра на стежину. Міг очікувати будь-якої реакції, бо пам’ятав, як батько розповідав про те, що Чорна дорога жахала всіх живих істот. Але у Тигра вона, здавалося, не викликала хвилювання, і я зітхнув з полегшенням. Навіть не помітив, що мені щойно перехопило дух.

— Вчасно? Що ти маєш на увазі? — запитав я, коли наша кавалькада вишикувалася на стежині: Люк попереду, Далт за ним і трохи праворуч, Найда позаду них і дещо ліворуч, а я позаду неї і просто по центру.

— Не можу сказати напевне, — відказала вона, — бо Корал ще під дією снодійного. Але я відчуваю, що її вже не везуть, і мені здається, що її викрадачі знайшли притулок у вежі, біля якої стежина значно розширюється.

— Гм-гм, — промугикав я. — А ти, бува, не помітила, який у цієї стежини коефіцієнт розширення на одиницю відстані?

— Я вивчала гуманітарні науки, пам’ятаєш? — сказала вона з посмішкою. Тоді раптом відвернулася від мене і кинула погляд на Люка. Він тримався попереду, на відстані крупа коня, і цієї миті дивився просто перед собою, хоч раніше й обертався до нас.

— Чорт тебе забирай, — тихенько сказала вона. — Коли я знову поруч із вами обома, це нагадує мені про універ. Тому я й почала так говорити...

— ...англійською, — додав я.

— Я що, говорила англійською?

— Так.

— От лайно! Зупиняй мене, якщо я знову таке утну, згода?

— Згода, — відповів я. — То це показує, що ти знаходила задоволення у завданні, яке Дара нав’язала тобі силоміць. І, скоріш за все, ти єдина ти’їга з дипломом Берклі.

— Так, це була справжня насолода, навіть попри те, що я не могла зрозуміти, хто з вас хто. Це були найщасливіші дні мого життя, поряд з тобою і Люком, усі ті студентські роки. Я увесь час намагалася дізнатися, як звуть ваших матерів, аби знати, кого з вас двох я маю захищати. Та ви обидва були такі обережні.

— Це у нас в генах, гадаю, — зауважив я. — А мені було дуже приємно в твоєму товаристві, коли ти була Вінтою Бейль. І за твій захист в усіх інших подобах я теж тобі вдячний, звісно.

— Я дуже страждала, — сказала вона, — коли Люк почав робити ті перші замахи на твоє життя. Якби він виявився сином Дари, якого я мусила захищати, мені мало б бути байдуже. Але мені не було байдуже. Тоді я вже дуже прив’язалася до вас обох. Я могла бути впевненою тільки в одному: у вас обох в жилах тече амберська кров. Я не хотіла, щоб постраждав жоден із вас. Найстрашніше було, коли ти поїхав, а я була переконана, що Люк заманив тебе в гори в Нью-Мексико, аби вбити. Тоді я вже мала сильну підозру, що ти той, за кого я відповідаю, але не була впевнена. Я була закохана в Люка, я заволоділа тілом Дена Мартінеса, і я мала при собі пістолет. Я переслідувала тебе скрізь, де тільки могла, бо усвідомлювала, що ґейс, накладений на мене, змусить мене вбити коханого, якщо він тільки спробує заподіяти тобі шкоду.

— Але ти вистрелила першою. Ми просто стояли з ним разом і розмовляли, обіч шосе. Він вистрелив у тебе, захищаючись.

— Знаю. Проте все, здавалося, вказувало на те, що ти в небезпеці. Він витяг тебе до ідеального місця для вбивства та ще й в ідеальний час...

— Ні, — сказав я. — Ти промахнулася і підставила себе, наражаючись на те, що сталося потім.

— Не розумію, про що ти.

— Ти вирішила проблему можливої необхідності застрелити Люка, створивши ситуацію, в якій він вистрелив у тебе.

— Я не могла цього зробити, бо перебувала під ґейсом.

— Можливо, ти зробила це несвідомо, — сказав я. — Щось сильніше за ґейс проклало собі шлях.

— Ти насправді гадаєш, що так і було?

— Так, і тепер ти можеш це визнати. Ґейс з тебе знято. Мати мені про це сказала. Здається, ти теж про це згадувала.

Вона кивнула.

— Я не знаю точно, коли ґейс припинив діяти, — сказала вона. — Але його більше нема. Хоч я, як і раніше, буду намагатися захистити тебе, якщо тобі щось загрожуватиме. Це добре, що ви з Люком справжні друзі, і...

— Тоді навіщо ці таємниці? — перервав я її. — Чому б тобі просто не сказати йому, що це ти була Ґейл? Здивуй його до біса, та ще й приємно.

— Ти не розумієш, — відповіла вона. — Він порвав зі мною, пам’ятаєш? Тепер я маю ще один шанс. У нас усе так, як було колись. Він... я йому подобаюсь, дуже. Я боюся сказати: «Я — та дівчина, яку ти одного разу кинув». Він може почати роздумувати над резонами та дійти висновку, що того разу він мав рацію.