Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Оця проблема? — запитав я. — Чи її ось-ось зжере інша, більша за неї?

Корвін подивився на мене здивовано, тоді сказав:

— Коли я креслив цей Лабіринт, то й гадки не мав, що під цією місцевістю проходить розлом і одного дня таке може статися. Якщо цей землетрус спричинить тріщини на Лабіринті, ми матимемо халепу, ще й не одну. Як я розумію, цей спикард, що у тебе на пальці, може оперувати гігантськими енергіями. Чи можеш ти якимось чином скористатися цим, аби приглушити те, що коїться?

— Не знаю, — відповів я. — Ніколи не робив нічого подібного.

— То дізнайся швидко, добре? — сказав він.

Але я вже гнав свій розум уздовж кола зубців, подумки торкаючись кожного з них, активуючи їх. Вибравши один, який мав за собою наймогутніше джерело, я під’єднався до нього, черпаючи на повну, переганяючи енергію до свого тіла та своєї свідомості.

Запалення спрацювало, двигун запустився на холостому ходу, а я, на водійському кріслі, увімкнув передачу, продовжуючи лінію сили, що йшла зі спикарда, спрямовуючи її в землю.

Я довго тягнув цю лінію, відшукуючи потрібну метафору, відповідний образ для того, з чим можу зіткнутися.

...Я заходив в океанські хвилі з піщаного пляжу, і вони лоскотали мені живіт та груди, а пальцями ніг я відчував на дні ріння, піщані коси, пасма водоростей... Іноді камінчики переверталися з боку на бік, билися один об одного, вислизали мені з-під ніг...

Мій зір не сягав дна. Але я бачив кругляки, бачив водорості та рештки кораблетрощ, бачив, як вони лежать, як рухаються, так само ясно, наче дно було висвітлено прожектором.

Тепер я вже відчував, відчував свій шлях, униз, крізь геологічні пласти, вглиб земної кори, пальцем ноги обшукуючи каменисту поверхню, наче променем ліхтарика, визначаючи та порівнюючи хвилі тиску, ізостатичні зіткнення гір, там, під земною поверхнею, орогенні тектонічні зсуви[203], повільні, наче мандрівка ерогенними зонами, пестливі мінерали в найтемніших, найпотаємніших місцях...

Я увійшов! Скеля ковзнула вбік... моє тіло за нею...

Мені довелося пірнути, всередину каналу, що продовжує рухатися... Я помчав угору, женучи попереду себе хвилю жару, і вона розколювала скелю, прокладала нові шляхи, назовні, назовні... Руйнівна енергія йде цим шляхом. Я пробився крізь кам’яну товщу, ще раз... і ще... Я не був упевнений, що це шлях, на який треба її завернути, але альтернативи не бачив. Йди отуди! Сто чортів! Туди! Я пробив ще два канали, третій, четвертий...

Всередині земної поверхні почулася легенька вібрація. Я відкрив ще канал. Якщо йти за моєю метафорою, скелі на морському дні припинили рухатися. А незабаром земля припинила труситися.

Я повернувся до того місця, звідки розпочав своє зісковзування. Тепер там не відчувалося поштовхів, але тиск іще був.

Відчуй, відчуй, що там, але обережно. Знайди вектор. Рухайся за ним. Рухайся до точки максимальної напруги. Але — ні. Тут лише перетинаються численні вектори. Простеж їх усі.

Знову. Ще вузлова точка. Простеж і ці вектори. Знайди ще канали. Треба зрозуміти всю структуру тисків, а вона заплутана, наче нервова система. Треба тримати в пам’яті весь графік.

Ще один шар. Може, це нереально. Можливо, я женуся за безкінечністю в цих своїх топографічних дослідженнях. Сформуй фрейм[204]. Спрости завдання. Не бери до уваги те, що виходить за рамки потрійних розгалужень. Іди за цією схемою до наступного вузла. Тут є петлі. Добре. Зусилля розповсюджується на тектонічну плиту. Це вже краще.

Спробуй стрибок. Не спрацювало. Надто велику картинку треба утримувати. Відмовся від потрійної системи.

Так.

У такий спосіб вимальовуються головні лінії. Бачу вектори руху енергії, майже до самої плити. Дивно, чому прикладене зусилля менше тієї сили, що виходить із джерела? Додати ще енергії вздовж другого вектора, переспрямувавши сили зсуву цим каналом...

— Мерліне? З тобою все гаразд?

— Не чіпайте мене, — почув я власний голос.

Тепер продовжити лінії, увійти до джерела... передача почалася...

Що це я бачу перед собою? Невже Лоґрус?

Я відкрив ще три канали, сфокусувався на потрібному місці, почав його нагрівати.

Тріщини побігли скелями майже відразу, а плавитися вони почали трохи згодом. Моя новостворена магма потекла лініями розлому. Тепер навкруги точки, звідки йшла руйнівна сила, лежить порожній простір.

Назад.

Я відізвав свої зонди, закрив спикард.

— Що ти зробив? — запитав мене батьків фантом.

— Відшукав місце, де Лоґрус втручався в підземний тиск, — сказав я, — і видалив це місце. Тепер там невеличкий грот. Якщо він згорнеться, тиск може ще впасти.

— Тобто, ти стабілізував ситуацію?

— Принаймні на певний час. Я не знаю, які резерви сили має Лоґрус, та йому доведеться вираховувати новий маршрут, аби дістатися цього місця. Потім тестувати його. А якщо він наразі ще й пильно спостерігає за діями Лабіринту, це може його затримати.

— Отже, ти виграв нам трохи часу, — зауважив він. — Звісно, тепер проти може виступити й Лабіринт.

— Мабуть, так, — сказав я. — Хоча я переніс усіх саме сюди, бо гадав, що тут вони будуть захищені від обох Сил.

— Без сумніву, ти вважав, що варто ризикнути.

— Добре, — сказав я. — Гадаю, прийшов час подбати про деякі інші речі.

— Наприклад?