Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Звівшись на лікоть лівої руки, дивлячись повз неї, я побачив, що вона стоїть між мною та образом Лабіринту, а той плаває в повітрі десь за десять футів від неї.
Коли він знову заговорив, я вперше почув у його голосі щось схоже на подив:
— Ти збираєшся захищати його від мене?
— Так, — відказала вона.
— Чому?
— Я робила це так довго, що сором було б підвести його тепер, коли він насправді потребує захисту.
— Створіння Безодні, ти знаєш, де ти наразі знаходишся? — запитав Образ.
— Ні, — сказала вона.
Я подивився повз них обох у бездоганно чисте блакитне небо. Поверхня, на якій я лежав, являла абсолютно рівну скелясту плиту овальної форми, що уривалася в нікуди. Швидко повернувши голову, я побачив, що її, скоріш за все, виокремлено з гірського схилу, кілька темних отворів на якому натякали на можливу присутність там печер. Також я побачив Корал: вона лежала позаду мене. Наша кам’яна полиця була кількасот метрів завширшки. Я помітив якийсь рух за Найдою та за образом Лабіринту. Люк підвівся й став на коліна.
Я міг би дати відповідь на питання, поставлене Найді, але не бачив у цьому сенсу. Не тепер, коли вона робила таку добру справу, утримуючи увагу нашого поневолювача та забезпечуючи нам відстрочку.
Ліворуч від себе я бачив рожево-золоті завитки в камені, і, хоч ніколи не був тут раніше, я пам’ятав батьківські розповіді й знав, що це місце первинного Лабіринту, більш глибинний рівень реальності, ніж сам Амбер.
Я перекотився на живіт і став навкарачки. Рачки я пересунувся трохи в бік моря, у бік Лабіринту.
— Ти на іншому кінці Всесвіту, ти’їґо, у місці моєї найбільшої могутності.
Далт застогнав, поворухнувся й сів, протираючи очі.
Я відчував тепер і вібрацію навкруги голосу Найди, а червоне мерехтливе сяйво стояло ореолом навкруги всієї її постаті. Я знав, що вона помре, якщо наважиться атакувати Образ, і знав, що сам його атакую, якщо він її вб’є.
Я почув, як застогнала Корал.
— Я не дам тобі скривдити моїх друзів, — промовила Найда.
Я хотів зрозуміти, чому він вибив мене з ладу, коли я готувався застосувати спикард, чому він закинув нас саме сюди, до своєї твердині. Чи не випливає звідси, що у мене, дійсно, був шанс проти нього там, у володіннях Лоґрусу, де він не мав справжньої сили?
— Створіння Безодні, — промовив Образ до Найди, — твій патетичний та приречений учинок межує з геройством. Ти починаєш мені подобатися. Хотів би я мати такого друга. Ні, я не кривдитиму твоїх приятелів. Але я мушу затримати тут Корал та Мерліна, аби їхньою силою не скористався мій супротивник, а вас решту — з міркувань політичних. Ви пробудете тут доти, доки нашу суперечку не буде залагоджено.
— Затримати? — сказала вона. — Тут?
— Всередині скелі ви знайдете зручні приміщення, — відказав Образ.
Я обережно звівся на ноги, намацуючи свій кинджал.
Люк теж підвівся, попрямував до Корал і опустився на коліна біля неї.
— Ти отямилася? — запитав він.
— Наче так, — відповіла вона.
— Стояти можеш?
— Спробую.
— Я тобі допоможу.
Поки Люк допомагав Корал стати на ноги, підвівся й Далт. Я продовжував нишком підбиратися до візерунка в камені. І де цей Дворкін, коли він потрібний мені найбільше?
— Можете піти до печер, що позаду вас, й оглянути відведені вам приміщення. Але спершу, Мерліне, ти мусиш зняти перстень.
— Навряд чи зараз час розпаковуватися та облаштовуватися, — відказав я, різонувши лезом собі ліву долоню та роблячи останній крок. — Ми тут надовго не затримаємося.
Образ Лабіринту видав звук, що скидався на притишений громовий розкот. Але блискавка не вдарила, та я й сумнівався, що це може статися. Не тепер, коли він усвідомив, що у мене в руці і де я з цим знаходжуся.
— Я навчився цього від Люкового батька, — пояснив я. — Поговоримо?
— Так, — промовив образ Лабіринту, — поговоримо як розумні істоти, якими ми, безперечно, є. Подушки?
І негайно біля наших ніг з’явилося три подушки.
— Дякую, — промовив я, присуваючи до себе зелену. — А ще б я не відмовився від чаю з льодом.
— Ти п’єш із цукром?
11
Сидячи на подушці, з кинджалом при боці, я тримав ліву руку витягнутою над Лабіринтом, склавши долоню чашкою. Чашка ця була повна моєї крові. Образ Лабіринту плавав у повітрі переді мною, здавалося, раптом забувши про Корал, Найду, Далта та Люка. Я відсьорбував напій з укритої памороззю склянки, яку тримав у правій руці. У склянці крізь морозяний візерунок проглядала гілочка свіжої м’яти.
— Принце Мерліне, — звернувся до мене Образ, — скажи мені, чого ти хочеш, і покінчимо з цією проблемою, не гаючись. Ти впевнений, що не хочеш підкласти серветку під небезпечне місце? Подумай, це жодним чином не послабить твою позицію у наших перемовинах, але убезпечить нас від нещасного випадку.
— Та ні, усе в порядку, — сказав я, легенько поворушивши долонею, наповненою кров’ю, збовтуючи її вміст так, що тоненька цівка крові вихлюпнулася мені на зап’ясток. — Утім, дякую, що запропонував.
Образ Лабіринту завібрував і знову застиг недвижно.
— Принце Мерліне, ти навіч зазначив свою позицію, — сказав він. — Але, боюся, ти не розумієш можливих наслідків цього залякування. Кілька крапель твоєї крові, упавши на моє фізичне втілення, можуть порушити функціонування Всесвіту.
Я кивнув.
— Мені це відомо, — відказав я.
— Гаразд, — мовив він. — Які твої вимоги?
— Наше звільнення, — сказав я. — Дай нам піти, і ти залишишся цілим і неушкодженим.
— Ти не даєш мені вибору, але це ж стосується і твоїх друзів.
— Що ти маєш на увазі?
— Можеш відіслати Далта, куди забажаєш, — сказав він. — Щодо леді-демониці, мені шкода її відпускати, бо мені було б приємне її товариство...
Люк подивився на Найду.
— Можеш пояснити, що це за приколи із «створінням Безодні» та «леді-демоницею»? — зажадав він відповіді.
— Бачиш, ти не в курсі деяких дрібничок щодо мене... — відказала вона.
— Це довга історія? — запитав він.
— Так.
— Ти мене використовуєш, чи я тобі насправді подобаюся?
— Я тебе не використовую, і ти мені насправді подобаєшся.
— Тоді, гадаю, ця історія може зачекати, — констатував він.
— Як я вже сказав, відішли її куди завгодно, — продовжив Образ. — І Далта. І Люка. Я охоче перенесу їх, куди ти побажаєш. Але чи не спадає тобі на думку, що тобі й Корал тут безпечніше, ніж у будь-якому іншому місці?
— Може, й так. А може, й ні, — відказав я. — Корал, а ти якої про це думки?
— Забери мене звідси, — сказала вона.
— Ось тобі й відповідь, — звернувся я до нього. — А тепер...
— Зачекай. Ти хочеш бути чесним зі своїми друзями, так?
— Звісно.
— Тоді дозволь мені звернути їхню увагу на певні речі, про які вони, можливо, не подумали.
— Прошу.
— Леді, — промовив він, — у Дворах Хаосу полюють на твоє око. Вони не зважатимуть на те, як ти до цього ставишся. Якщо цього можна досягти лише утримуючи тебе як бранку, так вони й вчинять.
Корал розсміялася неголосно.
— А яка альтернатива? — поцікавилася вона. — Залишитися твоєю бранкою?
— Вважай себе гостею. Я подбаю, щоб тобі було тут зручно. Звісно, я отримаю з цього зиск, на додаток до того, що мій супротивник тебе не здобуде. Я це визнаю. Але ти маєш обрати одного з нас, а то тебе захопить інший.
Я подивився на Корал, а та легенько похитала головою.
— То що ти вирішуєш? — запитав я її. Корал наблизилася до мене й поклала руку мені на плече.
— Забери мене звідси, — сказала вона.
— Ти чув, — звернувся я до Образу. — Ми всі йдемо.
— Прошу вас набратися терпіння ще на хвилинку, — мовив він.
— Чого ти хочеш? — запитав я.
— Хочу, аби ви все обміркували. Вибір між Лоґрусом та мною — це не просто питання політики, не просто підбір певної особи для виконання певного завдання. Ми з моїм супротивником втілюємо два фундаментальні принципи, на яких базується Всесвіт. Можна наліпити на нас іменники та прикметники з усіх мов у світі та терміни з десятка наукових дисциплін, але суть полягатиме в тому, що ми представляємо Порядок та Хаос, Аполлонічне та Діонісійське начала[199], якщо завгодно; божевілля та здоровий глузд; світле й темне; сигнал та шум. Але, попри те, як це може здатися, жоден із нас не бажає, аби інший зник остаточно. Всежерне полум’я або живодавчий вогонь, класицизм чи анархія, кожен із нас іде своїм шляхом, але без іншого цей шлях закінчився би глухим кутом. Ми обидва це знаємо, і гра, яку ми ведемо споконвіку, значно тонша й складніша, ніж здається; можливо, її можна оцінити лише з естетичного погляду.
199
Аполлонічне та Діонісійське начала — філософське та мистецьке поняття, а також протиставлення, що базується на тих якостях, що їх уособлюють Аполлон та Діоніс у міфології Стародавньої Греції. Такі поняття, як світлий розум, поміркованість, довершеність, пов’язували з аполлонічним началом. Діоніс, проголошений антиподом Аполлона, в усьому протистояв йому. Художників відповідно поділяли на тих, хто прагнув гармонії, ясності і лагідного спокою, і тих, хто ототожнював натхнення і так зване священне божевілля, вважав, що хаос — одвічний, а пристрасті — сильніші за розум та закони.