Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Хвилинку...

Я швиденько запустив зонд до споруди і виявив, що усередині знаходяться дві особи. Я кивнув.

— Вона, і ще один тип. Мабуть, охоронець.

Джерард та Чінауей стояли недвижно, наче статуї.

— Зараз слушний момент витягти звідти Корал, — сказав Люк, — поки всі спостерігають за бійкою.

— Можливо, ти маєш рацію, — відповів я. — Подивимося, чи зможу я зробити себе невидимим. Це спростило б задачу.

— Так, — промовив Люк за чверть хвилини. — Не знаю, що саме ти зробив, але воно спрацювало. Ти зник.

— Отож, я зникаю, — відповів я. — Незабаром повернуся.

— А як ти збираєшся її забрати?

— Вирішу на місці. А ти будь напоготові.

Я попрямував до вежі, дуже повільно, намагаючись не рушити ногами пісок. Пройшов краєм майданчика, на якому точився герць, обминувши Каїна зі спини. Озираючись навколо, нечутно дістався входу до башти. Джерард і Чінауей стояли у тій же позі, зчепившись, докладаючи неймовірних зусиль, аби передужати один одного.

Я пройшов між охороною й опинився всередині башти. Це був напівтемний круглий зал, з земляною долівкою, з кам’яними приступками під кожним вузьким віконцем. На другий поверх вела драбина, приставлена до отвору в стелі. Корал лежала на ковдрі, ліворуч. Демон, що, мабуть, мав її охороняти, виліз на одну з приступок, спостерігаючи крізь вікно за двобоєм.

Я підібрався ближче, опустився на коліна, узяв ліву руку Корал і перевірив її пульс. Пульс був чіткий, рівний. Але будити її я не став. Натомість я загорнув її в ту ковдру, що була під нею, підхопив на руки та звівся на ноги.

Я саме збирався спробувати поширити чари невидимості й на Корал, коли вартовий, що видивлявся у вікно, обернувся. Мабуть, мені не вдалося рухатися цілковито беззвучно.

Секунду чи дві охоронець витріщався на дивну картину: його бранка пропливає в повітрі повз нього. Тоді він роззявив рота, мабуть, аби забити тривогу, і я не мав іншого вибору, як вимкнути його нервову систему, спрямувавши на нього спикард.

На нещастя, коли він гепнувся з підвищення на підлогу, амуніція, що була на ньому, голосно забряжчала. І майже негайно згори почулися крики й тупотіння.

Розвернувшись, я кинувся до дверей. Через те, що вони були дуже вузькі, мені довелося пригальмувати й розвернути Корал. Я не був упевнений, як поведеться варта з зовнішнього боку, коли побачить, як повз них пропливає уві сні Корал, але залишатися всередині, наче в пастці, я теж не хотів. Визирнувши назовні, я побачив, що Джерард і Чінауей, здається, перебувають у тій же позиції. Утім, за кілька секунд, коли я розвернувся боком і зробив крок убік від дверей, Джерард зненацька зробив блискавичний рух, скручуючи демону в’язи, і пролунав тріск, наче зламалося сухе дерево.

Джерард опустив руки й став прямо. Тіло Чінауея завалилося набік, шия вивернулася під неприродним кутом. Ерік та Каїн зааплодували. Двоє вартових, що стовбичили біля дверей, кинулися вперед. У себе за спиною, зсередини вежі, я чув, як тупотять драбиною чиїсь кроки. Звідти долинув крик.

Один із двох охоронців, що побігли вперед, лежав, дотліваючи, біля ніг Еріка. Інший, який, схоже, напав на Каїна, учепився в ніж, що стирчав йому з горлянки, а вогонь з його горла розбігався навсібіч його тілом, доки він повільно осідав, а тоді завалився на спину.

І негайно Каїн, Ерік та Бенедикт розвернулися й утупилися в мене. Джерард щойно натягнув на себе блакитну сорочку і саме защіпав пряжку на перев’язі. Він також повернувся, коли Каїн промовив:

— А ви хто такий, сер?

— Я — Мерлін, — назвався я, — син Корвіна.

Це, схоже, дуже здивувало Каїна.

— Хіба у Корвіна є син? — запитав він у присутніх. Ерік знизав плечима, а Джерард відповів:

— Не знаю.

Але Бенедикт уважно мене розглядав.

— Схожість є, — промовив він.

— Дійсно, — погодився Каїн. — Гаразд, хлопче. Навіть якщо ти син Корвіна, ця жінка, з якою ти збирався втекти, належить нам. Ми здобули її у чесному бою з цими добре просмаженими хаоситами.

Сказавши це, він попрямував до мене. За мить до нього приєднався Еріх. Джерард посунув услід за ними. Я не хотів завдавати їм шкоди, навіть якщо вони були лише фантомами, тому змахнув рукою, і на піску перед ними накреслилася межа. Вона притьмом спалахнула вогнем.

Вони зупинилися.

Раптом велетенська постать з’явилася ліворуч від мене. Це був Далт, що вже витяг свій меч із піхов. За мить поруч з нами став Люк. А тоді Найда. Наша четвірка дивилася на чотирьох фантомів крізь стіну вогню.

— Тепер вона наша, — промовив Далт, роблячи крок уперед.

— Помиляєшся, — пролунало у відповідь, й Ерік перетнув межу, витягаючи клинок.

Далт був на пару дюймів вищим від Еріка і мав довші руки. Він одразу пішов уперед. Я очікував, що він рубане своїм мечем навідліг, але він атакував вістрям. Ерік, який мав легшу зброю, ступнув убік і зробив випад Далтові під руку. Далт опустив вістря свого клинка, переступив вліво та парирував. Кожний зі супротивників мав зброю, пристосовану для особливого стилю бою. Ерікова шпада[194] належала до найважчих різновидів такої зброї, а Далтів меч — до найлегших дворучників[195]. Такий здоровань, як Далт, утім, міг битися таким мечем і як одноручником, а от мені для нього знадобилися б обидві руки. Далт спробував ударити знизу вгору — японський фехтувальник назвав би це «кірі-аґе»[196]. Ерік просто зробив крок назад і спробував полоснути тому зап’ясток на льоту. Раптом Далт ухопився за руків’я ще й лівою рукою і блискавично рубонув навкіс, виконавши так зване «нанаме-ґірі»[197]. Ерік продовжував описувати коло, знову спробувавши дістати зап’ясток Далта.