Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Слушна думка.

І я розпочав переповідати все, що знав, перериваючись лише, щоб викликати щось поїсти та попити. Двічі ми робили зупинки, аби відпочити, і тоді я помічав, як сильно втомився. Вводячи Люка в курс справи, я знову подумав про те, що все це мені варто було розповісти Рендому. Але якби я увійшов зараз із ним у контакт і спробував йому все вивалити, він, напевно, наказав би мені негайно повернутися до Амбера. А прямий наказ короля я не зміг би проігнорувати, попри те, що вже теж був мало-мало не Король Хаосу.

— Наближаємося, — трохи згодом повідомила Найда, і я помітив, що стежина розширилася ще і стала майже такою завширшки, як мені її описував батько. Я підзарядився ще дозою енергії, засвоїв її та їхав далі.

Минуло зовсім трохи часу, і вона знову проказала:

— Ми зовсім близько.

— Тобто, ось-ось на них наразимося? — уточнив Люк.

— Можливо, — відповіла вона. — Не можу сказати точніше, зважаючи на стан Корал.

За кілька хвилин ми почули вдалині крики.

Люк натягнув повіддя.

— Це десь біля вежі, — зауважив він.

Вона кивнула.

— Вони прямують до неї, беруть її штурмом чи захищаються?

— І те, і те, і те, — відказала вона. — Тепер я розумію. Викрадачів переслідували, вони втікали до укриття, дісталися туди й тепер перебувають там.

— А звідки раптом така точність?

Вона кинула на мене швидкий погляд, який я розцінив як прохання надати якесь пояснення, де не згадувалися б надзвичайні здібності ти’їґи.

— Це я застосовував спикард, — відгукнувся я, — намагаючись посилити її бачення.

— Добре, — зрадів Люк. — А можеш ти ще трохи форсанути? Аби ми побачили, на кого нам чекати?

— Можу спробувати, — сказав я, запитально скосивши очі на Найду. Вона ледь помітно кивнула.

Я не знав, що тепер маю робити, тому просто підживив її енергію, так само, як підзарядив себе якийсь час тому.

— Так, — промовила вона за мить чи дві, — Корал та її викрадачі — мені здається, їх шість — укрилися у вежі попереду, неподалік звідси. Їх атакують.

— Атакувальників багато? — запитав Люк.

— Небагато, — відповіла вона. — Зовсім небагато. Не можу сказати точно, скільки.

— То їдьмо подивімось, — сказав Люк і вирушив першим. Далт зрушив із місця услід за ним.

— Нападників троє чи четверо, — шепнула мені Найда, — але вони — фантоми Лабіринту. Мабуть, більшу кількість фантомів він не може підтримувати так далеко від своїх володінь, та ще й на Чорній дорозі.

— Ох! — зітхнув я. — Складається непроста ситуація.

— Чому?

— Бо маю рідних з обох сторін.

— Також скидається на те, що фантоми Амбера та демони Хаосу виступають лише агентами, а насправді це сутичка між Лоґрусом та Лабіринтом.

— Чорт забирай! Звісно! — сказав я. — Справа могла легко загостритися до конфронтації між ними. Треба попередити Люка, що на нас чекає.

— Але ти не можеш! Тоді тобі доведеться сказати йому, хто я така!

— Я скажу, що сам про це довідався, спромігшись зненацька застосувати нові чари.

— Але що це дасть? Ти на чиєму боці? Що нам робити?

— Я ні на жодному боці, — сказав я. — Ми на власному боці й виступаємо проти обох інших супротивників.

— Ти здурів! Немає такого місця, де ти зможеш сховатися, Мерлю! Ці сили поділили Всесвіт між собою навпіл!

— Люку! — гукнув я. — Я щойно зондував, що там попереду, і дізнався, що хлопці, які атакують, — то фантоми Лабіринту!

— Та ти що! — гукнув він у відповідь. — Гадаєш, ми маємо пристати на їхній бік? Можливо, краще, аби Лабіринт забрав її назад, ніж Двори заволодіють нею, як на твій погляд?

— Не можна дозволити, щоб її використовували таким чином, — сказав я. — Мусимо забрати її в обох загонів.

— Я розумію твої почуття, — сказав він. — Але, припустімо, нам це вдасться, що тоді? Я не палаю бажанням отримати метеоритом по макітрі або опинитися на дні найближчого океану.

— Наскільки я розумію, спикард не бере енергію від Лабіринту чи Лоґрусу. Його джерела розсіяні Тінями.

— І що з того? Гадаю, він не рівня будь-кому з них, не кажучи вже про двох разом.

— Ні, але я можу скористатися ним, аби втекти. Вони заважатимуть одне одному, якщо вирішать нас переслідувати.

— Та врешті-решт вони нас спіймають, чи не так?

— Може, так, а може, й ні, — відказав я. — Маю певні ідеї, але про них ще зарано говорити.

— Далте, ти це чув? — гукнув Люк.

— Чув, — відповів Далт.

— Якщо ти хочеш злиняти, зараз саме час.

— І втратити шанс накрутити хвоста Єдинорогові? — сказав Далт. — Їдьмо!

І ми поїхали далі, а лемент дедалі наростав. Та попри це в ньому відчувалася якась позачасовість, що, разом із глухістю звуків, разом із тьмяністю навколо, створювало дивне відчуття: наче ми завжди їхали верхи на ці звуки й завжди їхатимемо...

А тоді дорога зробила поворот, і я побачив удалині верхівку вежі, і крики стали гучнішими. Наближаючись до наступного повороту, ми притримали коней, і тепер рухалися обережніше, прокладаючи собі шлях крізь молодий гайок.