Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет

Незабаром з нами сталася кумедна пригода, яка спочатку нас сильно налякала, але потім дуже розсмішила. Гуд ішов попереду, тримаючи в руках компас, з яким він, як моряк, умів чудово поводитися, ми ж брели один за одним позаду нього. Раптом він голосно скрикнув і зник. Цієї ж миті довкола нас пролунали якісь дикі звуки: пирхання, хропіння, стогони і важкий тупіт ніг, що поспішно втікали. Незважаючи на майже повну темінь, ми, хоч і насилу, змогли розрізнити неясні обриси якихось дивних істот, які стрімко неслися вперед, здіймаючи вихори піску.

Тубільці покидали свій вантаж, маючи намір утекти, але, згадавши, що втікати нікуди, кинулися ниць на землю і почали голосити, що це диявол. Ми із сером Генрі стояли приголомшені, але були ще більше приголомшені, коли раптом побачили Гуда, що біг щодуху у напрямі гір. Нам здалося, що капітан мчить верхи на коні, при цьому дико вигукуючи. Раптом, змахнувши руками, він зі всього розмаху важко гепнувся на землю.

Тоді я збагнув, що сталося: у темноті ми наткнулися на стадо сплячих кваг44, і Гуд упав на спину однієї з тварин, яка з переляку відразу ж схопилася і поскакала з вершником. Гукнувши своїм супутникам, щоб вони не турбувалися, я кинувся до Гуда, який, на мою велику радість, сидів на піску. Я з полегкістю зітхнув, побачивши, що він анітрохи не постраждав од падіння. Звичайно, капітан був дуже наляканий і його добряче труснуло, хоча це ніяк не позначилося ні на ньому, ні на його моноклі, який, як завжди, пишався в його оці.

Після цього кумедного інциденту ми подорожували без жодних неприємних пригод. Близько першої години ночі зробивши привал, випивши трохи води (пити досхочу ми не могли, адже пам’ятали, яка дорогоцінна була для нас ця волога) і відпочивши з півгодини, ми рушили далі.

Ми йшли, йшли і йшли, поки нарешті на сході не зарожевіло, наче спалахнуло від збентеження обличчя дівчини. З’явилися ніжні промені жовтувато-рожевого кольору; вони швидко розгорялися і раптом перетворилися на вогненно-золоті смуги, по яких у пустелю ковзнув світанок. Зірки ставали все блідішими і нарешті зовсім зникли. Золотий місяць потьмянів, і гірські пасма позначилися на зблідлому його виду, як тіні на обличчі помираючого. Проміння світла, схожі на списи, блиснули десь дуже далеко і осяяли безмежну пустелю, пронизуючи і запалюючи пелену туману, що окутував її, поки вона вся не затріпотіла золотим блиском.

Настав день.

Ми вирішили не зупинятися, хоча нам і дуже хотілося відпочити, оскільки знали, що, коли сонце підніметься вище, настане така спека, що навряд чи можна буде продовжувати шлях. Нарешті, приблизно через годину ми здалеку помітили кілька скель, що височіли на рівній місцевості. Ледве волочачи ноги від утоми, ми пленталися до них і з радістю побачили, що одна з них надто виступає наперед, утворюючи навіс, який міг служити гарним сховищем від спеки. Земля під ним була вкрита дрібним піском. Ми з насолодою там сховалися, випили трохи води, з’їли по шматочку білтонга й відразу ж заснули мертвим сном.