Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет
- Автор: Хаггард Генри Райдер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: “Мистецтво”
- ISBN: 5-7715-0434-3
- Переводчик: Тарас Олександренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет». Краткое содержание книги:
Напружений гостросюжетний пригодницький роман “Копальні царя Соломона” оповідає про мандри трьох англійських джентльменів у пошуках алмазних копалень на півдні африканського материка. Відважні, щирі герої попадають у Країну Зулусів та інших негритянських племен, де стають свідками місцевих обрядів та звичаїв і здійснюють благородні вчинки.
У романі “Прекрасна Маргарет” дія відбувається в Англії та Іспанії. Захоплюючі пригоди закоханої пари відбуваються на фоні тодішньої епохи, коли велику роль у політичному житті Іспанії відігравала жорстока інквізиція.
Ці романи мають незаперечний успіх у читачів багатьох країн.
Лишень гори зникли у своєму хмарному тайнику, нас знову почала мучити нестерпна спрага.
Добре було Вентфогелю казати, що він відчуває запах води, але куди б ми не дивилися, ми ніде не бачили жодних її ознак. Куди не кинь оком, повсюди був безплідний, знемагаючий од спеки пісок і низькорослий чагарник — звичайна рослинність безводних плато Південної Африки. Ми обійшли навкруг пагорба, з тривогою вглядаючись у навколишню місцевість в надії знайти воду по той бік пагорба, але й там було те ж саме: ніде не виднілося жодної краплі води — ні ямки, заповненої водою, ні калюжі, ні струмочка.
— Ти бовдур! — сердито сказав я Вентфогелеві. — Тут нема води!
Але він усе ж продовжував втягувати в себе повітря, задерши догори свій кирпатий ніс.
— Я відчуваю її запах, баас, — відповів він, — я відчуваю її тут десь, у повітрі.
— Так, — усміхнувся я, — без сумніву, в хмарах є вода, і приблизно місяців через два вона проллється дощем і обмиє наші кістки.
Сер Генрі задумливо погладжував свою білясту бороду.
— Можливо, ми знайдемо її на вершині пагорба, — сказав він.
— Дурниця! — вигукнув Гуд. — Хто чув коли про те, що можна знайти воду на вершині пагорба!
— Підемо й подивимося, — запропонував я.
І без усякої надії ми почали дертися угору піщаним схилом. Раптом Амбопа, який ішов попереду, зупинився наче вкопаний.
— Manzia, manzia! (Ось вода!) — голосно вигукнув він.
Ми кинулися до нього. І справді, там, на самій вершині пагорба, в заглибині, схожій на чашу, побачили найсправжнісіньку воду.
Ми не стали гаяти часу на з’ясування того, у який спосіб у такому непідхожому місці могла опинитися вода, і її чорний колір і непривабливий вигляд не змусили нас вагатися. З нас досить було того, що це вода або щось надзвичайно на неї схоже. Ми стрімголов кинулися до неї і по хвилі, лежачи на животах, пили цю неапетитну рідину з такою насолодою, наче це був напій богів.
Боже мій, як ми її пили! Вгамувавши нарешті свою спрагу, ми зняли одяг і сіли у воду, щоби наша висушена сонцем шкіра могла усотати в себе цілющу вологу.
Тобі, мій читачу, варто відкрутити кілька кранів, щоб із невидимого чималенького котла пішла гаряча й холодна вода, тому тобі не зрозуміти всієї глибини блаженства, якого надало нам борсання у брудній і солонуватій калюжі.
Через деякий час ми вийшли з води, гарно освіжившись, і з апетитом взялися до нашого білтонга, до якого ніхто з нас не доторкався останньої доби, і наїлися досхочу. Потім ми викурили по люльці, вляглися поряд із цією благословенною калюжею у затінку її крутого берега і проспали до полудня.
Увесь цей день ми провели, відпочиваючи біля води і дякуючи своїй долі за те, що нам пощастило цю воду знайти, якою б вона не була. Не забували ми віддати належне і тіні давно померлого да Сильвестра, якому ми були глибоко вдячні за те, що він зберіг для нас це водоймище, так точно зобразивши його на подолі своєї сорочки. Нам здавалося зовсім незрозумілим, у який спосіб вода могла так довго зберігатися. Єдиним можливим поясненням цього я вважав припущення, що якесь підземне джерело, протікаючи під товстим шаром піску, живить це водоймище.
Коли зійшов місяць, ми знову рушили в дорогу, попередньо наповнивши водою по вінця свої шлунки і фляги, і, звичайно, у значно ліпшому настрої, аніж раніше. За цю ніч ми пройшли майже двадцять п’ять миль, але, зрозуміло, води вже більше не зустріли. Все ж наступного дня нам пощастило, оскільки ми знайшли клаптик тіні за купою мурашника. Коли зійшло сонце і на деякий час розігнало таємничу завісу туманів, що огортала гори, ми побачили, що гора Сулеймана і дві величні вершини гір Цариці Савської знаходяться від нас не більш ніж за двадцять миль.
Здавалося, що вони нависли просто над нами і мають вигляд ще величніший, ніж раніше. З настанням темноти ми пішли далі і на ранок наступного дня опинилися біля підніжжя лівих Грудей Цариці Савської, куди ми твердо тримали курс протягом усього нашого шляху. На той час у нас закінчився запас води, і ми знову дуже страждали від спраги, причому тепер не було жодної надії угамувати її раніше, ніж ми дійдемо до лінії снігу, яка лежала високо над нами. Відпочивши годину-дві, ми знову рушили вперед, гнані нестерпною спрагою. Під палючим промінням сонця ми насилу повзли вгору схилом гори, покритому застиглою лавою. Виявилося, що вся гігантська основа гори складається з пластів лави, викинутої багато віків тому.