Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет
- Автор: Хаггард Генри Райдер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: “Мистецтво”
- ISBN: 5-7715-0434-3
- Переводчик: Тарас Олександренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет». Краткое содержание книги:
Напружений гостросюжетний пригодницький роман “Копальні царя Соломона” оповідає про мандри трьох англійських джентльменів у пошуках алмазних копалень на півдні африканського материка. Відважні, щирі герої попадають у Країну Зулусів та інших негритянських племен, де стають свідками місцевих обрядів та звичаїв і здійснюють благородні вчинки.
У романі “Прекрасна Маргарет” дія відбувається в Англії та Іспанії. Захоплюючі пригоди закоханої пари відбуваються на фоні тодішньої епохи, коли велику роль у політичному житті Іспанії відігравала жорстока інквізиція.
Ці романи мають незаперечний успіх у читачів багатьох країн.
Коли ми прокинулися, було вже три години. Наші носильники-кафри вже чекали нашого пробудження, збираючись у зворотну дорогу. Вони були по горло ситі пустелею, і ніякі ножі на світі не змусили б їх іти далі. Ми з насолодою випили всю воду, що лишилася у флягах, і, знову наповнивши їх дорогоцінною вологою з гарбузових бутлів, принесених тубільцями, відпустили їх додому.
О пів на п’яту ми рушили далі. У пустелі панувала мертва тиша. На всьому видимому просторі цієї безконечної піщаної рівнини, крім кількох страусів, не було видно жодної живої істоти. Мабуть, для звірів тут було надто сухо, І, за винятком однієї чи двох смертоносних кобр, ми не зустріли жодного плазуна. А втім, одна комаха зустрічалася у великій кількості: звичайна кімнатна муха. Вони літали по пустелі й стежили за нами, як шпигуни, але не “поодинці, а цілими загонами”, так, як це нібито десь сказано у Ветхому завіті. Кімнатна муха — незвичайна комаха. Куди б ви не пішли, ви всюди зустрічаєте це створіння. Так було, напевне, завжди, з початку світобудови. Одного разу я бачив цю комаху в шматку бурштину, якому, як мені розповідали, було не менше ніж п’ятсот тисяч років, і вона мала вигляд точнісінько такий же, як наша сучасна муха. Я майже не сумніваюся в тому, що коли на землі помиратиме остання людина, то муха (якщо, звичайно, це трапиться влітку) дзижчатиме і кружлятиме навкруг неї і уважно стежитиме, очікуючи зручної миті, щоб сісти їй на ніс.
При заході сонця ми зробили привал і стали чекати сходу місяця. Нарешті він з’явився на небі, спокійний і безтурботний, як завжди, і ми попленталися далі. Відпочивши лише раз близько другої години ночі, ми пленталися цілу ніч безперервно, поки не зійшло довгождане сонце і ми змогли нарешті відпочити від тяжкого нічного переходу. Випивши кілька ковтків води, абсолютно змучені, ми звалилися на пісок і відразу ж заснули. Залишати когось на сторожі не було необхідності, оскільки в цій безконечній піщаній рівнині не було жодної живої істоти. Нашими єдиними ворогами були спека, спрага і мухи. Але я швидше погодився б наразитися на небезпеку з боку людини чи дикого звіра, ніж мати справу з цією жахливою трійцею. На жаль, цього разу нам не пощастило сховатися від спеки під якоюсь гостинною скелею. О сьомій годині ми прокинулися від нестерпної спекоти, почуваючись так, ніби шматок філею насадили на рожен і тримають над розжареним вугіллям. Сонце пропікало буквально наскрізь; здавалося, що його палюче проміння висмоктує нашу кров. Ми сіли, насилу переводячи подих.
— Забирайтеся геть! — вигукнув я знеможено, розганяючи хмару мух, що невтомно і дзвінко гули над моєю головою.
Щасливі! Вони не відчували спеки.
— Слово честі… мовив сер Генрі.
— Так, жаркувато! — перебив його Гуд.
Спека справді була нестерпна, і ніде було сховатися від цього пекла.
Довкола, куди не кинь оком, розкинулася гола, розжарена пустеля. Не було ні пагорбка, ні каменя, жодного деревця, нічого, що могло б дати хоч трішечки тіні. Нас засліплював нестерпно яскравий блиск сонця, а палючі, тремтячі струмені повітря, що піднімалися над пустелею, як над розжареною до червоності плитою, обпалювали очі.
— Що ж робити? — спитав сер Генрі. — Довго витримати це пекло неможливо.
Цілковито спантеличені, ми дивилися один на одного.
— Ось що! — сказав Гуд. — Нам потрібно викопати яму, залізти в неї, а зверху накритися кущами.
Ця пропозиція не викликала у нас особливого ентузіазму, але все ж це було ліпше, ніж нічого. Ми відразу ж узялися за роботу, і з допомогою рук і лопати, яку із собою захопили, нам через годину вдалося викопати яму близько десяти Футів довжиною, двадцяти шириною і двох футів глибиною. Потім мисливськими ножами ми нарізали гілок, що стелилися по землі, чагарника, залізли в яму й накрилися ними. Один Вентфогель не наслідував наш приклад: він, як готтентот, звик до пекла і зовсім од нього не страждав.
Це сховище якоюсь мірою оберігало нас від палючого сонячного проміння. Я надаю можливість читачеві уявити, яке було повітря у цій саморобній могилі, оскільки в мене нема слів його описати. Напевно, Чорна Яма в Калькутті була раєм порівняно з нашою діркою. Я досі не розумію, як ми пережили цей жахливий день, коли, задихаючись од нестачі повітря, ми лише час од часу змочували вуста водою, якої лишалося зовсім мало. Якби ми дали собі волю, її було б випито у перші ж дві години. Але ми вимушені були дотримуватися найсуворішої економії, оскільки добре розуміли, що без води нам загрожує загибель од спраги.