Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Мокнучи в гарячій воді, я подумки повторював слова розповіді Кожинського. Фото справляли менше враження, ніж, власне, слова, — я бачив уже чимало світлин лютих, їхніх гнізд і навіть бурульників у австрійських і прусських газетах; зрештою, ще за Столипіна «Ґебетнер і Вольф» видало присвячену їм монографію петербурзьких натуралістів, а Міністерство Зими не конфіскувало всього накладу: там були знімки значно кращої якости. Але заморожений до чорноти великий палець Кожинського зі встромленим у нього зубом — великий палець, якого він не кусав, — але відкусив…
З іншого боку, можливо, що це звичайна хворість літніх людей: їх поглинає власна пам’ять, вони дедалі менше живуть тим, що зазнають щодня, а дедалі більше тим, що пам’ятають. Шалька минулого переважує шальку сучасного й майбутнього, й трапляється, що у відповідь на запитання про погоду за вікном людина описує бурю, яку запам’ятала з дитинства, — вп’яте, вдесяте, — навіть не усвідомлюючи повторень; бо того, що вона вже про це розповідала, — власне того не пам’ятає.
Скільки разів оповідав свою історію Тадеуш Кожинський? Завжди, мабуть, у тьмяній кімнаті, в мороці, із єдиною запаленою лампою, у тиші. Скільки разів він виймав шкатулку й ретельно розгортав медову замшу? «Фотографії немає, мусиш довіритися моїй пам’яті». Звичайна хворість літніх людей. Напевно, йому понад п’ятдесят років. Я згадав матір Фредека Вельца, не набагато, власне, старшу. Після смерти Фредека її пам’ять зупинилася, немов зображення у фотопластиконі, вона не рухається уперед, не накопичує нових образів, — вона не погоджується зі світом, у якому Фредека немає в живих. Це свого роду добросердне божевілля, яке наприкінці життя часто вражає людей довірливих, світлих і лагідних серцем.
Вона ніколи не лягає спати до півночі, зате потім дрімає більшу частину дня; я знав, що вона мене прийме. Зазвичай я заходжу до неї, власне, дорогою від Кожинських: «Як минув день, як ви себе почуваєте, пані Маріє, чи господар знову не забув принести вугілля, а це кілька рублів від Фредека, сам він не міг, на жаль, завтра обов’язково прийде, адже був учора, правда ж?»
Вона відчинила мені, щойно я постукав, ніби чатувала біля дверей або видивлялася мене крізь вікно. Економка повернулася до німців, які винаймали шестикімнатне помешкання на п’ятому поверсі; до вдови вона заходила тільки на дві-три години. Решту дня пані Вельц проводила на самоті. Вона не виходила з кам’яниці. Іноді до неї приходили сусіди чи знайомі сусідів: вона ворожила їм на картах або з руки, пояснювала сни. Що ще залишається на старість жінці з доброї міщанської родини? Пліткувати, вишивати на кроснах, сватати молодих, згадувати власну молодість. Якось вона мені наворожила, що я пошлюблю п’ять або шість жінок, сплоджу чотирьох синів і нагромаджу статок на цілий світ, а до того ж помру дуже молодим.
— Заходьте ж бо, пане Бенеку, запарю чайку, знову нестерпний мороз, бачите оті хмари на заході, вночі випаде такий сніг, що…
— Я тільки на хвилинку, завтра не можу, отож…
— Вранці заходив на сніданок Фредерик, він залишив щось для вас, прошу, там, на креденсі.
— О, Фредерик… так.
Пані Вельц затягнула мене з передпокою до вітальні мало не силоміць, крихітна, злегка сутула жінка в чорній сукні, чорному капоті, уся у чорних мереживах — уже дев’ять років вона носила траур за інженером Вельцом, який відійшов, занедужавши на пневмонію під час першої зими лютих. Я поцілував суху, зморшкувату шкіру її руки (рука пахла рум’янком і нафталіном). Вона з посмішкою висмикнула руку й подріботіла до кухоньки.
Пакуночок на креденсі був розміром із цигарницю. Я розгорнув папір. Wiener Spielkartenfabrik — Ferd. Piatnik & Söhne. Колода карт, уживана. Фредек переважно грав картами П’ятника, він купував півдюжини колод гамузом, тих дешевших.
— Звідки це у вас? — спитав я, коли вона повернулася з чаєм і печивом на таці.
— Що, карти? — пронизливо глянула вона. — Та я ж казала йому, щоб він покинув грати в азартні ігри, нічого путнього з того не буде, ну справді, пане Бенеку, любий, чи не могли би ви йому це якось пояснити, ви такий розумний молодий чоловік, а Фредерик, Боже мій, якби ж то він вдався у свого світлої пам’яті фатера, але ж ні, то в нього, певно, від бабці Горації, має добре серце, та легкодух і вітрогон, — як знає, що ніхто за ним не пильнує, то відразу прислухається, що йому там лихий нашіптує…